— Але то приємна наука, — продовжував Балажич. — Приємна, коли вдома є спонсор, який зможе платити за твоє мудрування, — засміявся чоловік. — Щоправда, філософія — це не тільки мудрування... — чоловік вдавав із себе словенського філософа Жижека. — Я розумію. То ви єдиний серед нас... — показав рукою в зал, — ...бо ми вже за два покоління до нас знали, ким маємо стати. І так само знають наші діти. У вас дві доньки, правда?

Тарас кивнув.

— Я сумніваюсь, що вони підуть працювати в поліцію...

— Ні.

— Бачте, а мої дочка і син стануть лікарями. Сімейний бізнес. У цьому ми, лікарі, на першому місці. Перед архітекторами. І дивно, що ми постійно скаржимось, як погано нам живеться.

Тарас глянув на другий кінець столу, де якраз подавали другу страву. Він не помилився — м’ясо і таке, і сяке, і смажена картопля.

— Ви добре знали покійного Райка?

Тарас стенув плечима.

— Спілкувалися кілька останніх років, відколи в них з Аленкою клініка. — Тарас зітхнув. — Відколи в них з Аленкою була клініка, ми бачились і кілька разів каталися на велосипедах.

— І він після цього любив випити чогось, а ви, звичайно, ні. І який це мало вигляд? Тобто який це має вигляд? Ви сидите і чекаєте кінця?

Тарас усміхнувся.

— В основному, так.

— І тоді вам, напевно, Райко сказав, — продовжував Балажич, випивши до дна своє червоне, — що переспав з усіма присутніми жінками, якщо ви в той момент були у кімнаті.

Тарас подивився на співрозмовника — його усмішка неприємно контрастувала з червоним обличчям, яке не могло розчервонітися лише від однієї чарки вина.

— Так, він щось таке говорив, — сказав Тарас, намагаючись зберегти легковажний тон. — Тоді на Новий рік у Бохині...

Балажич налив іще одну склянку, киваючи головою.

—...і якщо вам стане легше, він говорив, що з усіма, крім вашої дружини.

Балажич скривився і перехилив половину склянки.

— А він сказав, чому?

Балажич подивився на Тараса понад склянкою, яку тримав на півдорозі до губ, наче боявся, що станеться щось фатальне, коли він не буде в постійній готовності.