— Цього він мені не сказав, — відповів поліцейський.

Балажич недовірливо посміхнувся.

— Та ну, таке він мав би пояснити.

— В мене було таке відчуття, що він би пояснив, якби до нас тієї миті не підійшла Аленка.

— Ось як, — сказав лікар і, допивши другу склянку, поставив її на стіл. Тоді секунду-дві дивився на неї і знову налив.

— Якби Аленка не підійшла, він би вам сказав: через те, що моя дружина товста.

Балажич заглянув Тарасові у вічі, ніби не хотів втратити з ним контакту.

— Не знаю...

— Але моя дружина не завжди була такою.

«Куди він веде?» — подумав поліцейський. Такі розмови відвертали його від товариства п’яних словенців. Ні, не через те, що вони пили і ставали веселими, а через те, що вони пили і потім докучали своїми травмами. Цього Тарас не міг витримати.

— Хіба ж не все одно, — сказав він, — людина померла.

— Так! — вигукнув Балажич, аж кілька людей за столом озирнулося у їхній бік. Балажич помахав їм склянкою. — І тому я тут п’ю за його вічне здоров’я.

Він простягнув склянку Тарасові, той слухняно підняв свою з яблучним соком, і чоловіки цокнулися.

— Але, — продовжував Балажич, відставивши склянку, — я не хотів надокучати, прошу пробачити. Я хотів запитати про інше. Ви, може, пам’ятаєте, я вас тоді у Бохині питав, чи зуміли б ви між усіма присутніми вирахувати вбивцю. Ви тоді відповіли, що так.

Тарас кивнув.

— Як ви могли це зробити?

— Я це сказав просто так.

Балажич зареготав, але, оскільки за столом на той момент уже всі веселилися, ніхто не звернув уваги.

— Серйозно? Сказали просто так?

— Серйозно.