— Про це говорить усе місто, — нарешті сказала вона якимсь дивним голосом.

— І ти хочеш, щоб ми завтра побралися? — затинаючись, спитав він.

— А ти хіба не хочеш?

Архілохос не зважувався навіть глянути на неї, бо вона зовсім відкинула ковдру. Взагалі в цій спальні йому не було й куди дивитися, скрізь висіли картини з голими богинями й богами, такого Архілохос аж ніяк не сподівався від тієї худющої місіс Уїмен.

«Отакі ці англійки, — подумав він. — На щастя, вони добре ставляться до покоївок, за це їм можна пробачити їхнє сластолюбство». Найкраще було б лягти отут, взяти Хлою в обійми й заснути, спати довго, багато годин підряд, без сновидінь, глибоким сном у теплому сяйві каміна.

— Хлоє! — тихенько гукнув він. — Усе, що сталося, таке для мене незвичне, та й для тебе, звісно, теж, що я часом уже нічого не можу збагнути, мені все здається, ніби я — хтось інший, а насправді я повинен жити в тій мансарді з брудними стінами, а тебе взагалі ніколи не було. Єпископ Мозер сьогодні сказав, що куди важче витримати щастя, ніж нещастя, і мені тепер здається, він має слушність. Нещастя ніколи не буває несподіване, воно наперед зумовлене, а щастя залежить од випадку, тож я боюся, що воно так само швидко скінчиться, як і почалось, і може, це просто хтось збиткується з нас, з тебе й мене, з покоївки й бухгалтерового помічника.

— Не треба про це думати, любий, — сказала Хлоя. — Я чекала на тебе цілісінький день, і ось ти прийшов. Який ти гарний! Може, скинеш пальто? Воно, я певна, від О’Ніл-Папперера.

Знімаючи пальто, він побачив, що й досі тримає в руках квіти.

— Це тобі, — сказав він, — білі троянди.

Архілохос хотів передати їй квіти, схилився над ліжком, але дві теплі руки обплели його й потягли вниз.

— Хлоє, — прошепотів він, важко дихаючи, — адже я ще не встиг пояснити тобі основні догми давньо-новопресвітеріанської церкви.

Та цієї миті хтось позаду тихенько кахикнув.

Член Всесвітньої церковної ради відскочив від ліжка, а Хлоя, скрикнувши, пірнула під ковдру. Біля ліжка з балдахіном стояв власник салону, він і досі тремтів, клацав зубами, мокрий як хлющ; чуб тонкими пасмами прилип йому до лоба, з вусів текло, одяг обліпив тіло, у руках він тримав Пассапів дротяний витвір. З його ніг натекла аж до дверей калюжа, в ній відбивалося полум’я свічок і плавало кілька паперових зірок.

Він уже відтанув, повідомив власник салону.

Архілохос мовчки втупився в нього.

Він приніс скульптуру, сказав Наделер.

— Чого вам треба? — нарешті спитав збентежений Арнольф.

— Я зовсім не збирався заважати, — відповів Наделер, стріпнувши рукавами, і з них, наче з двох рурок, побігла на підлогу вода, — та я змушений просити вас як християнина й члена Всесвітньої церковної ради негайно зателефонувати до якогось лікаря, бо мене лихоманить, коле у грудях і страшенно болить поперек.