— Хто господар — мені однаково, — пробелькотів він, — а я з цього дому не піду.

— Вірте мені, — просив Архілохос, — справді, вірте мені.

— Рештки здорового глузду в мене ще зосталися, — сказав Наделер, важко дихаючи, й виліз із басейну. — Ви як християнин!.. Я неймовірно розчарований! Ви не кращий за інших.

Архілохос нап’яв на нього купальний халат у блакитну смужку, що висів у ванній кімнаті.

— Покладіть мене в ліжко, — простогнав власник салону.

— Але...

— Ви як член Всесвітньої...

— Гаразд, гаразд.

Грек провів його до ліжка з балдахіном у ренесансній кімнаті. Наделер зручно вмостився в ньому.

— Я зателефоную до лікаря, — сказав Арнольф.

— Спершу дайте мені пляшку коньяку, — хрипким голосом зажадав власник салону, його й досі трусило. — Це мені завжди допомагає. Ви як християнин...

— Добре, пошукаю у винному погрібці, — пообіцяв Архілохос, насилу підвівся й подався вниз.

Ще здаля, на сходах до підвалу, які Архілохос, добряче поблукавши, насилу знайшов, він почув гучний галас і спів, здивувало його також, що скрізь горить світло. Коли він спустився до підвалу, то зрозумів, що його лихе передчуття справдилося: брат Бібі та близнюки Жан-Крістоф і Жан-Данієль лежали на підлозі посеред порожніх пляшок і горлали вуличних пісень.

— Хто з високості спускається до нас? — у захваті вигукнув Бібі, угледівши брата. — То дядько Арнольф!

— Що ви тут робите? — стурбовано спитав той.

— Цмулимо горілку і співаємо про мисливця з Курпфальца.

— Бібі, — з гідністю почав Арнольф, — я попросив би тебе не співати. Ти у підвалі мого власного будинку.

— Ти ба! — зареготав Бібі. — Гарненьке дільце ти утяв, я тебе вітаю. Вилазь-но сюди, брате Арнольфе, просто на це крісло, — і він показав братові на порожню діжку, що стояла в калюжі червоного вина.

— Ану, малята, — крикнув він до близнюків, які притьмом повилазили Арнольфові на плечі й коліна. — Заспівайте гучненько псалом на шану дядечкові.