– Якщо це справді спадкове, то їм усім можна лише позаздрити.

Костя заплющив очі й усміхнувся, однак був змушений повернутися до реальності під впливом слів Сюзанки:

– Позаздрити?! Але… чому ж тут заздрити, скажи, будь ласка?..

– Хоча б силі почуттів.

– Ах, облиш! Почуття з часом так чи інакше охолонуть.

– Ти серйозно?

Молодий чоловік уже вдруге за цей вечір оглянув дівчину тим самим здивованим поглядом, ніби бачив її вперше в житті.

– Я, Костику, абсолютно серйозно. Усе ж таки я майбутня лікарка, не забувай. Будь-який лікар підтвердить тобі, що ніякого «шаленого вічного кохання» не існує. Це просто красива казочка для дурнів, що сяк-так маскує викид у кров відповідних гормонів. Але гормонів із часом меншає, почуття холонуть. Тоді кохання змінюється розрахунком. І саме тут важливо, кого ти вхопив за руку чи схопив на руки під впливом надлишку гормонів.

– Отже, ти вважаєш, що й Агата з Андрієм, і батьки Агати помилилися?

– Щодо батьків Гаті, то не дуже. Звісно, під тим дахом були свої миші. Мало того, що Самсон Данилович одружився на дівчині, котру під впливом почуттів витягнув з калюжі посеред Проскурова, так ще й бабуся Гаті свого часу втекла на Першу світову війну, щоб стати сестрою милосердя, а потім вивчитися на лікарку. Не дивно, що родичі дивилися на цю божевільну сімейку з пересторогою. Але ж Самсон Данилович був принаймні льотчиком! Він ще до війни в Іспанії воював, потім у штабі КОВО працював, а в підсумку до полковника дослужився. Але ж Андрій!..

Сюзанка лише руками безсило розвела.

– Матір його на Куренівці живе – простецька сільська баба, темна, як сто підвалів. Руки грубі й чорні від роботи на землі. Батька немає – нібито на Фінській війні загинув. Був трактористом-механізатором, став танкістом. Сам же Андрій – типовий неотесаний пролетар, працює, здається, ливарником на заводі штампів і прес-форм. Єдине його досягнення – парторг цеху. Ех-х-х, був би він офіцером!.. Ну, принаймні сином офіцера!.. Тоді їхній з Гатею божевільний шлюб можна було би хоч якось виправдати. А так… Дурепа вона остання – от! Не дивно, що рідня від них відвернулася.

– І навіть батьки?..

– Ні, тільки не батьки… Софія Аронівна тоді ще жива була, отож вони з Самсоном Даниловичем напрочуд тепло до Андрія поставилися. Та й з мамашкою його – з цією невмитою селючкою – спільну мову знайшли. Єдина, хто видавав коники, – то це Лідка, сестра Андрієва: вона братикові все вибачити не могла, що той образив пам’ять своєї нареченої – її загиблої подруги. Але мати Лідку швиденько приструнила: мовляв, не твоє це діло, живим до живих треба тягнутися, а не до мертвих. Хоча… Було б дивно, якби ця селючка Андрієві з Гатькою не потурала.