Молодий чоловік обернувся до абсолютно чужої незнайомки, ковзнув байдужим поглядом по її обличчю, знов відвернувся і тихо сказав:

– Що тобі від мене ще треба…

– Я кажу, що Софія Аронівна померла, так і не дочекавшись онука. Отож Гатька моя залишилася зі своїм пролетарем і з їхнім первістком практично сама, бо їхню сім’ю підтримують тепер тільки двоє людей – батько дружини Самсон Данилович і мати чоловіка, ця куренівська жлобиха. Позаяк Гатя доглядає малого – а Спартак дуже, дуже хворобливий! – то з них двох заробляє лише Андрій. Ну, має він карбованців дев’яносто – оце і все. Хіба що останнім часом Гатя якісь халтури додому бере. Але я знаю, що у неї голова постійно пухне від думок, у кого б позичити гроші до чоловікової получки. Тим паче, зважаючи на перебої з постачанням продуктів, що мають місце останнім часом, особливо молочних… Це тут, у кафетерії, морозиво продають, але ж водночас молока й кефіру в магазині не купити. То скажи, як їм дитину ростити?! Що це за життя…

Сюзанка замовкла в очікуванні відповіді, однак Костик більше не збирався продовжувати цю огидну розмову. Тепер йому все стало зрозумілим: ніколи вони не одружаться! Адже у нього, як у нареченого, все неправильне: і професія кібернетика, і селянське походження, і виховання в дитбудинку, і наявнісь сестри-сектантки. До того всього він ще і «гой», негідний руки і серця майбутньої лікарки з благопристойного сімейства Голландерів!..

Не відповівши дівчині геть нічого, молодий чоловік мовчки піднявся зі свого стільчика… але хитнувся так сильно, що мало не впав. Устояв лише тому, що вчасно сперся на столик.

– Що це з тобою?! – спитала Сюзанка стурбовано. – Ти ж, здається, навіть не пив нічого…

– Я нічого не пив, так, – підтвердив Костик, – у мене просто ноги затерпли від довгого сидіння. Пішли вже, треба тебе додому відвести.

Й ледь утримався, щоб не додати: «…відвести тебе додому, а там живи собі як знаєш. Не хочу тебе ні бачити, ні чути. Ніколи-ніколи».

Київ, початок липня 1964 року

Київ, початок липня 1964 року

Максимові Тадейовичу лишалося вже недовго152 – на жаль, це було видно за багатьма ознаками. І головним чином – у його очах, які мовби вдивлялися в далечінь, яку не бачили інші люди.

– Ціле покоління відходить у вічність. Так, ціле покоління… Ти розумієш, Борисе Дмитровичу? Я не люблю казати подібних речей, але що поробиш, коли так воно і є?.. Тільки тому я й погодився оце зараз поговорити з тобою, що знаю: інші – вони можуть виявитися могильниками, але ж ти не такий! Ти, Борисе Дмитровичу, не могильник, ти якщо напишеш, то не для того, щоб у ямі закопати й навік поховати. Ти напишеш, щоб ми жили!.. Я, мій друг Павло Губенко, інший Павло – той, котрий Тичина, Володя Сосюра… й інші. Нехай задуману тобою книгу нарисів153 я не побачу, проте бачу твій задум, немов на долоні.