– А хіба між нами погані відносини?.. Ти це про що, Інго?

– Ну-у-у… Я ж бачу, що ти й досі сердишся на мене через те, що я сказала про твою падлючу шиксочку, яка розплющилася на коржик!

– Моя покійна Евка тут ні до чого, – абсолютно спокійно мовив він.

Хоча, звісно ж, Інга йому не повірила:

– Давай, Спарику, давай! Бреши більше…

– Я не брешу. Річ у тобі й у мені. У нас із тобою.

Інга збиралася щось відповісти на це, та він зупинив двоюрідну сестру:

– Не вибачайся, не треба.

– Але чому?..

– Бо не годиться вибачатись за те, яка ти є. І що ти саме така, а не інакша.

На тій точці (майже мертвій) їхні відносини й лишалися надалі. Тільки єдиний раз Інга намагалася поговорити про це з татом Льонею, підгадавши слушну хвилину. Проте почула у відповідь дещо жахливе:

«Доню, не переймайся! В тому, що Спарик вирос таким, його мати і моя сестра Гатя винна лише частково. Головна ж провина лежить на чужій жінці – на нашій колишній куховарці Алевтині».

Після чого тато Льоня повідав жахливу історію про те, як ця сама Алевтина свавільно охрестила маленьку Гатю в церкві. А ще – як тоді, коли під час «справи лікарів-отруювачів» заарештували його бабусю Ітеле, Гатя тимчасово жила у родині православного священника Глаголєва. Адже дорослі побоювалися єврейського погрому і висилки тих, хто вціліє, світ за очі! Отож у цьому разі бодай Гатя лишилась би в Києві… І все б нічого, та внаслідок описаних подій Агата заразилася «християнським духом». Більше того – вона могла навіть час від часу завітати до якоїсь християнської церкви, котрих у Києві лишалося чимало навіть в епоху розквіту войовничого атеїзму! І свого Спартака вона, поза сумнівом, теж виростила вихрестом!..

– Невже?! – не повірила власним вухам Інга.

– Можеш не сумніватися.

– Але ж він завжди був круглим відмінником! І таким зразковим, що…

– Доню, повір мені, я знаю, що кажу. Бо маю свої джерела інформації про сімейку моєї сестрички Гаті від надійних людей.

– Отже, Спартак… він вихрест?!

– На жаль, як і його мати. Тому будь з ними усіма вкрай обережною.

Лише після цієї розмови, нарешті віддавши належне татовій премудрості, Інга припинила засмучуватися через непорозуміння з київським кузеном. Адже якщо він і справді мерзенний вихрест, який полохливо ховає свої справжні почуття під машкарою зразкового комсомольця, – хай живе, як хоче! Хай кохається хоч із шиксою, хоч із собакою, хоч із ким – їй нема до того найменшого діла!..