«Ти б поменше дослухалася до дурниць, які плетуть про тих студентів. До речі, там у мене навіть друзі є! Хочеш, познайомлю?» – спитав двоюрідний братик, почувши її прохання.

Втім, Інга аж надто переймалася перспективою «розім’яти свою кицьку майорською піпіскою», отож їхати в таке небезпечне місце, як площа Жовтневої революції, відмовилася. Знизавши плечима, Спартак підтвердив, що неодмінно проводить двоюрідну сестричку до Бородянки й назад. На жоден «мовний патруль», яких усі дуже й дуже боялися, вони, на щастя, так і не нарвалися. І тепер усе йшло як слід: дизель мчав їх залізницею до Бородянки, за вікнами по обидва боки від залізничної колії простягалися запаморочливої краси жовтогарячі осінні пейзажі, небо час від часу починало плакати дрібоньким холодним дощиком, п’яні гармоністи розважали пасажирів хрипатими співами під розбитий баян…

От тільки те погано, що двоюрідний братик виявився свинячим жлобиськом, не здатним подати хоч якісь копійки знедоленому співакові! І тепер дивиться на неї з дурнуватим виглядом.

Ну що ж, дивись, дивись! Лупай оченятками, вдаючи здивування… Удавальник нещасний, підступний – та тьху на тебе!.. Дурбецало. Втім, провести всю дорогу до Бородянки в компанії смурного попутника – перспектива так собі. Отож, намагаючись якось розрядити ситуацію, Інга мовила примирливим тоном:

– Ну, Спа-а-арику… Ну, й чого ж ти повсякчас отакий смурний, га? Поділись зі мною, як із старшою кузиною, що тебе так пригнічує?

– Ти серйозно? – в його голосі мало не вперше за сьогоднішній день з’явилося щось схоже на м’яку іронію.

– Ну звісно ж! Аякже! Я ж твоя старша двоюрідна сестра все ж таки.

Спартак мовчки дивився на Інгу ще деякий час, далі почав мимрити:

– Розумієш, в чім річ… Я тут… Скажімо так, я тут певну роботу затіяв. Почав робити давно задумане, коротше кажучи. А мама… Коротше, щоб не вдаватися в деталі… Вона взяла та й викинула те, що я вже напрацював.

– Як це – викинула?! Що викинула?!

Нічого не зрозумівши, Інга чекала пояснень. Але Спартак знову надовго замовк і заговорив лише після повторного нагадування:

– Вона випадково зробила це. Просто не розібралася, що саме в тих зошитах написано. Побачила списані грубі зошити в клітинку – ото й викинула. Вирішила, що це мої старі, іще студентські конспекти і що вона таким чином наводить лад у моїй кімнаті. Вона ж не знала… та й загалом ніхто не знав, про що саме я пишу. Але я довгі роки збирав матеріали… для одного роману, скажімо так. Довго не знав, що із цими матеріалами робити, перш ніж почав писати на їхній основі…