Так мовив Абсолют життя, якого підходило до етапу саматхі і приховав від нової людини те, що було відкрито її попередникам.

І жила нова людина багато космічних годин і вимірювала своє існування місцями, аж доки працювала станція — Місяць.

Слова зазвучали приглушено і розтягнуто, а зміст їх більше не доходив до свідомості Ніка. Тепер він ледве розучував окремі букви, але не міг скласти їх у слово. Проте, лишалася надія здогадатися про що мовиться. Йому здалося, немовби, з ним граються у зіпсований телефон.

Нік спробував скласти почуті звуки докупи і ось що вийшло: «…подальше буде приховано від непосвячених до настання часу часів. Ті ж, хто не досягне прозріння не почують написаного в цьому Сувої, бо від них воно буде закодоване паролем.

Якщо ж ти, дочитав до цього місця, ти вже освячений нашою волею, бо носиш у своїй обителі знання і тепер тобі лишилось тільки осягнути їх. Для цього приклади руку до Невсипущого Екрану Головного Планшету, що лежить за Усіма Ерами. З нашою допомогою ти знайдеш його. Та знай: тобі доведеться пройти крізь очисний вогонь херувимів і осліпляюче сяйво серафимів, торкнутися престолів, поминути місце, куди живому не втрапити, бо назва його Ра… — тут звуки остаточно обірвались.

«Ра? — Сонце чи що? — стенув плечима Нік. — Певно, що в таку атомну станцію, як сонце живому не втрапити».

Він зітхнув. Таки не збрехав Гріогор. Комп’ютер до цієї флешки і справді Обитель Дев’яти Брам. Що ж, тепер треба бути готовим до стрибка над усі ери щомиті. А ще бажано до того, як це станеться знайти відповідь на питання, яке досі не дає спокою: куди подівся Рен?

20. Арніка

За останні півмісяця Арніка бачила два сни і одне видіння. І у снах, і у видінні був той чоловік, що глянув на неї з цеберка наповненого водою біля покинутої криниці. Тепер вона знала, що звали його Нік Арні і він у своїй ері виконував складне завдання. Внутрішній голос підказував Арніці, що вона має допомогти цьому незнайомцю. Але як? Зі снів цього не зрозумієш.

І ось тоді прийшло видіння. Воно нагадувало спогад з минулого, спогад, який давно забувся, а тепер раптом несподівано сплив у пам’яті.

… Вона падала вниз головою, кружляючи і петляючи у просторі. Падала з великої висоти і єдина фраза, як заїжджена платівка, крутилась в голові. Вона чіплялась за неї, нутром відчувала, що не повинна її забути, хоча і не усвідомлювала, що це за фраза, хто і коли її вимовив.

Поруч падав ще хтось, але хто саме розгледіти не вдавалося. Падіння, і без того стрімке, весь час прискорювалося. Пильність допомагала маневрувати у просторі, уникати зіткнення з космічним пилом, що вихром мчав назустріч, сторонитися зон тяжіння чорних дір, що поглинали усе довкола. Так тривало багато космічних секунд…