Всередині у Ніка все похололо. Він спробував згадати останні миті, коли ще був при пам’яті. Таки згадав; він встиг проковтнути Сувій, зробив це швидше інстинктивно, відчувши, що непритомніє.

Нік втомлено розсміявся… «Ну ось флешка і опинилась в обителі Дев’яти Брам — тобто, за Бхагавд гітою, в тілі людському. Хоча і проти моєї волі. Але нічого не змінилося. Таки Грігор розвів мене».

Нік спробував вгамуватись, знову подумав про свого горе-супутника.

Ким був цей монах? Всбістом, Орутом, чи діяв сам по собі? Одне не лишало сумнівів — він шукав саме Сувій, задля цього і роздягнув Ніка, відібрав рюкзак. Але, очевидно, він не уявляв, як виглядає те, що шукав і не помітив, як Нік проковтнув Його. Інакше живіт би у Ніка зараз був розпоротий, а душа витала б далеко звідсіль.

Усвідомивши усю критичність ситуації, Нік ледве знайшов сили рухатися далі.

Світало, зорі гасали так само раптово, як і загоралися. Немов та сама невидима рука вимикала їх до наступної ночі. Голий і злий, він брів по слідам на землі. Сліди йшли вгору. Чим крутішим ставав підйом, тим сильніше дув вітер, до того ж, розпочалась холодна мжичка, що сікла тіло і загрожувала перерости в зливу.

Врешті пошуки увінчалися успіхом. Якщо, звичайно, побачене можна так назвати. На краю прірви він запримітив рюкзак, клунок зі своїми речами і монаха, що учепився за виступ в скелі і безпомічно борсався, намагаючись видряпатись нагору, на руках його проступили вени. Помітивши Ніка, він не здивувався і не розгубився, знову оскалився, точнісінько так, як минулої ночі.

Нік підійшов ближче і похитав головою:

— Ну що, друзяко, я перед тобою в боргу, тому тримайся. Хоча ти бажав мені погибелі, я на тебе зла не тримаю, — і подав йому руку.

Нік прагнув за будь-яку ціну дізнатися: хто підіслав цього монаха. Але не судилося. Замість вхопитись за Ніка, негідник похитав головою:

— Жодна рука не допоможе тому, кому доля винесла вирок. — і розтиснув побілілі пальці.

18. Арніка

— Ера Водолія? — Жриця царства померлих невдоволено поморщилась. — Здалась вам та епоха, пані. Нічого приємного.

— І все ж…

— На мене вона навіває такий смуток, аж очі закочуються.

— Це ще чому? — здивувалася Арніка.

— Дуже темна епоха в історії. Тоді проявилися найгірші риси людини.

— Які, наприклад?

— …

— Бездушність?