– Дідько, я ж тобі казав, – перебив його Голден, відчуваючи, як пече щокам, – досить цього. Якщо ти ще раз розіграєш суддю і ката одночасно, то підеш додому пішки.

– Так.

Просте визнання провини збило Джима з пантелику.

– Чому?

Міллер сьорбнув кави і поставив чашку. Підняв руку, зняв капелюха і жбурнув його на диван.

– Він збирався викрутитись.

– Пробач, – перепитав капітан, – чи ти пропустив ту частину, де він у всьому зізнається?

– Це не визнання було, а вихваляння. Він недоторканий, і знав це. Забагато грошей, забагато влади.

– Прутня. Ніхто не може вбити півтора мільйони людей і не бути покараним за це.

– Люди залишаються безкарними весь час. Винні по вуха, але якось викручуються. Докази. Політика. В мене недовго напарником була Масс. Коли Земля відпустила Цереру…

– Зупинись, – вчергове перервав його Голден, – мені все одно. Я більше не хочу чути твоїх історій про те, як робота копом зробила тебе мудрішим, глибшим і навчила дивитися правді в вічі. Як я вже казав, все, чого ти досяг, ­– то це зламав собі життя. Так?

– Ага, так.

– Дрезден та його приятелі з «Протоґену» вирішили, що вони можуть обирати, кому жити, а кому помирати. Звучить знайомо? І не кажи мені, що цього разу було інакше, тому що всі весь час це кажуть. Але це не так.

– Не помста це, – сказав Міллер дещо гаряче.

– Ой, справді? Чи це не про ту дівчину з готелю? Жулі Мао?

– Упіймати його – так. Вбити його…

Детектив зітхнув і кивнув сам собі, потім підвівся, відчинив двері. На порозі зупинився і повернувся з виразом непідробного болю на обличчі.

– Він нас заговорював, – промовив він, – всі ці речі про зірки, і захист нас від тих, хто направив цю штуку на Землю. Я навіть почав було думати, що це йому зійде з рук. Можливо, ситуація значно масштабніша за всі ці «добре» і «погано». Я не кажу, що він запевнив мене. Але він змусив мене вважати, що «може бути», розумієш?

– І за це ти його встрелив.

– Так.