Щось яскраве сталося на шкірі величезного судна поколінь – можливо, зварювальники закріпляли заплутану мережу систем зв’язку. З-поза «Нову», наче за знайомим будинком, стирчала половина корпуса «Росінанта», довкруж якого з бджолиною заклопотаністю тривав ремонт. Він знав історію Мойсея, який бачив землю обітовану, але не міг до неї увійти. Міллер міркував, як би почувався старий пророк, якби його допустили на якийсь час – на день, на тиждень, на рік, а потім викинули геть у пустелю. Вже краще ніколи тую пустку і не полишати. Безпечніше.

Збоку, зі спеціально облаштованого куточку його уяви, за детективом спостерігала Жулі Мао.

– Я сподівався тебе врятувати, – промовляв він подумки, – я сподівався тебе відшукати. Знайти правду.

– А хіба не знайшов?

Він їй посміхнувся, і вона посміхнулась у відповідь – широко, на весь світ, і втомлено, як він сам. Тому що, звісно, він все звершив. Він знайшов її, він знайшов того, хто її вбив, і Голден був правий – він помстився. Все, що він собі поставив на меті, – він звершив. Але його це не врятувало.

– Можу я для вас щось зробити?

Пів секунди Міллеру здавалося, що це сказала Жулі. Дівчина, що обслуговувала його столик, вже було відкрила рота, аби звернутися ще раз, але він встиг хитнути головою. Що вона могла? А якщо щось і могла, то він не може собі цього дозволити.

– Ти ж знав, що це не могло тягнутися довіку, – сказала Жулі. – Голден. Його команда. Ти ж знав, що насправді не належиш до них. Ти мій.

Раптова доза адреналіну увірвалася в його втомлене серце. Він огледівся, аби побачити її, але Жулі зникла. У спровокованій ним самим енергійній реакції не було місця для галюцинацій. Але чекай. Ти мій.

Він розмірковував про те, як багато відомих йому людей обрало цей шлях. Звичай копів ковтати власні кулі вів свою історію задовго до того, як людство підняло саме себе з гравітаційного колодязя.       І ось він – без дому, без друзів, з такою кількості крові на руках за останній місяць, яку не мав за всю кар’єру до того. Коновал з їхнього відділку на Церері на давнішній презентації називав це схильністю до самогубства. Те, на що варт звернути увагу. Як лобкові воші або високий холестерин. Не страшно, якщо завчасно потурбуватися.

Тож він турбувався. Недовго. І ось до чого це призвело.

Він підвівся, коливався три удари серця, а потім одним ковтком влив в себе бурбон. Це називали «рідка відвага», і воно діяло. Потягнувся до терміналу, створив запит на з’єднання і спробував зібрати себе до купи. Він був розбитий. Але якщо хочеш жити – то маєш знайти роботу.