Голден зітхнув зі схрещеними руками, потім оперся на стіну біля відчинених дверей.

– Амос вважає тебе праведником, – сказав Міллер, – ти в курсі?

– Амос вважає, що він поганець, тому що вчиняв речі, за які йому соромно, – відповів капітан, – він не завжди довіряє собі, але той факт, що його це турбує, каже, що він не поганець.

– Ага… – почав було детектив, та капітан його перебив:

– Він заглянув у свою душу, побачив там плями і захотів очиститись. Але ти? Ти лише розводиш руками.

– Дрезден був…

– Це не про Дрездена. Це про тебе. Я не можу тобі довіряти серед людей, про яких я турбуюсь.

Голден дивився на Міллера, чекаючи на відповідь, але коп лише сумно кивнув, почепив капелюха і пішов геть по ледь вигнутому коридору. Він не озирнувся.

Джим повернувся в помешкання і намагався розслабитись, але почувався роздратованим та нервовим. Він би ніколи не вибрався з Ероса без Міллерової допомоги. Без варіантів.

Виштовхати його недослухавши було невірним рішенням. Незавершеним.

Правда була в тому, що у нього по шкірі повзали мурахи щоразу, коли він залишався з Міллером в одній кімнаті. Коп був мов непередбачуваний пес, який міг лизати тобі руки, а потім вхопити за литку.

Голден розмірковував над тим, аби подзвонити Фреду і попередити його. Але натомість набрав Наомі.

– Привіт, – відповіла вона після другого гудка. На задньому фоні чулося барне шаленство, підживлена алкоголем туса.

– Наомі, – мовив він, потім замовк, намагаючись придумати, якесь виправдання дзвінку. Але коли не зміг придумати жодного, то сказав прямо:

– Тут Міллер щойно заходив.

– Ага, він зустрів нас з Амосом нещодавно. Що хотів?

– Не знаю, – сказав Джим і зітхнув, – можливо, попрощатися.

– А ти що робиш? – запитала старпом. – Хочеш побачитись?

– Так. Так, хочу.