— Ні!

— Аліє!

— Уже майже світанок, ти, ненаситний старий дурню! Сьогодні зранку відбудеться засідання Військової Ради, Духівництво повинне…

— Не довіряй їм, люба Аліє!

— Звичайно, ні!

— Дуже добре. То зараз цей Буєр Аґарвес…

— Я сказала «ні»!

Старий барон замовк у неї всередині, але вона відчула головний біль. Повільний біль крадькома перебрався від лівої щелепи в череп. Колись, вдавшись до такої штучки, він змусив її несамовито бігати коридорами. Але зараз вона вирішила йому протистояти.

— Якщо впиратимешся, прийму знеболювальне, — сказала вона.

Він знав, про що вона. Головний біль почав відступати.

— Дуже добре, — почулося роздратування. — То іншим разом.

— Іншим разом, — погодилася вона.

Поділив ти пісок силою своєю. Ламаєш ти голови драконам у пустелі. Так, бачу тебе як звірину, що з дюн виходить, — маєш два роги, подібні ягнячим, але промовляєш, наче дракон.

Це було незмінне пророцтво, нитки стали канатом, чимось таким, завдяки чому Лето здавалося, що він знає все своє життя. Глянув на вечірні тіні, що пролягли крізь Танзеруфт. За сто кілометрів на північ лежала Стара Ущелина, глибока кручена вирва в Оборонній Стіні, крізь яку перші фримени мігрували в пустелю.

У Лето не зосталося сумнівів. Знав, чому він стояв тут, у пустелі, самотній, але повний почуття, що він — власник усієї цієї землі, що вона чинитиме його волю. Відчував струну гармонії, яка поєднувала його з усім людством, і глибоку потребу у Всесвіті досвідів з логічним сенсом, Усесвіті з пізнаваними правилами, згідно з якими відбуваються його постійні зміни.

«Я знаю цей Усесвіт».

Хробак, що привіз Лето сюди, почувши, як той тупнув ногою, — то був сигнал виклику, — одразу ж з’явився. Підвівшись перед ним, зупинився, наче слухняна тварина. Лето вистрибнув на нього й голими руками, зміцненими оболонкою, розкрив край хробакового кільця, аби втримати його на поверхні. Ривок на північ упродовж цілої ночі цілковито виснажив хробака. Внутрішня кремнієво-сірчана «фабрика» працювала повним ходом, гучно викидаючи подмухи кисню, що вирували довкола Лето. Іноді теплі викиди викликали в нього запаморочення голови, наповнювали свідомість дивними відчуттями. Рефлексивна й циклічна суб’єктність видіння була скерована до його предків, змусивши його наново пережити частину свого Терранського минулого, а тоді порівняти цю частину зі своїм змінним «я».

Він уже відчував, як далеко відійшов від усього, що можна розпізнати як людське. Оболонка, що його охоплювала, спокушувана прянощами, які він споживав з кожного знайденого сліду, не була вже піщаною фореллю, як і він не був уже людиною. Війки прокралися всередину його тіла, утворюючи нове створіння, що шукатиме власної метаморфози впродовж прийдешніх еонів.