Тепер перед Тубінґом було Коделлове гіперпросторове зображення — як завжди, веселе, привітність аж лилася з нього через край. Його справжнє тіло, звичайно, було на Термінусі, що позбавляло Тубінґа необхідності виявляти якісь фізичні ознаки гостинності.

— Коделле, — сказав він. — Я хочу, щоб ці кораблі забрали.

Коделл сонячно всміхнувся.

— Та і я хочу, але стара вже все вирішила.

— Але ж усі знають, що ви можете її переконати.

— Іноді. Можливо. Коли вона хоче, щоб її переконали. Цього разу вона не хоче. Тубінґу, робіть свою справу. Зберігайте спокій на Сейшеллі.

— Я думаю не про Сейшелл, Коделле. Я думаю про Фундацію.

— І ми всі теж.

— Коделле, не захищайтеся. Я хочу, щоб ви мене вислухали.

— З радістю, але на Термінусі зараз гаряче і я не слухатиму вас вічно.

— Буду якомога стислішим — наскільки це можливо, обговорюючи можливості загибелі Фундації. Якщо цю гіперлінію не прослуховують, говоритиму відкрито.

— Не прослуховують.

— Тоді з вашого дозволу я продовжу. Кілька днів тому я отримав повідомлення від такого собі Ґолана Тревіза. Пригадую одного Тревіза ще зі своїх політичних часів: він був комісаром транспорту.

— То був дядько цього молодика, — сказав Коделл.

— Ага, отже, ви знаєте Тревіза, який надіслав мені це повідомлення. Згідно з інформацією, яку я після того зібрав, він був депутатом, його заарештували та вислали у вигнання після нещодавнього успішного врегулювання кризи Селдона.

— Саме так.

— Я в це не вірю.

— У що саме ви не вірите?

— У те, що його вислали.

— Чому?