— Так. Ми в пастці — наш зореліт під стороннім контролем і невпинно летить до світу, про який ми нічого не знаємо. Ви відчуваєте паніку?

На видовженому обличчі Пелората проступила явна меланхолія.

— Ні, — сказав він. — Я не почуваюся щасливим. Трохи побоююся, так, але не панікую.

— І я теж. Хіба це не дивно? Чому ми не стривоженіші?

— Це те, чого ми очікували, Ґолане. Чогось такого.

Тревіз повернувся до екрана. У центрі досі було зображення космічної станції. Тепер воно побільшало, а це означало, що «Далека зірка» наближалася.

Конструкція станції не справляла на Тревіза враження. У ній нічого не свідчило про якусь наднауку. Вона навіть здавалася трохи примітивною, однак міцно тримала корабель.

— Я намагаюся аналізувати, Янове, — сказав він. — Круто! Мені подобається думати, що я не боягуз і можу добре поводитися під тиском, але я схильний лестити собі. Усі ми схильні. Зараз я мав би по стелі бігати й трохи пітніти. Ми мали б чогось очікувати, але це не змінює того факту, що ми безпорадні й нас можуть убити.

— Я так не думаю, Ґолане, — відповів Пелорат. — Якщо геянці змогли захопити корабель на відстані, то хіба вони не могли нас так само на відстані й убити? А що ми досі живі…

— Проте й не зовсім неторкані. Кажу вам, ми занадто спокійні. Думаю, вони нас заспокоюють.

— Навіщо?

— Мабуть, щоб тримати в хорошій психічній формі. Можливо, вони хочуть нас допитати. А після того вже можуть і вбити.

— Якщо вони такі розумні, щоб хотіти нас допитати, то можуть так само виявити клепку й не вбивати нас без поважної причини.

Тревіз відхилився назад у кріслі (воно хоча б згиналося — бодай крісло не позбавили функцій) і поставив ноги на панель, якої зазвичай торкався руками для встановлення контакту з комп’ютером.

— Можливо, вони достатньо винахідливі, щоб вигадати власні поважні причини, — відповів він. — І все ж, якщо вони й торкнулися нашої свідомості, то не сильно. Якби це був Мул, наприклад, то він наповнив би нас бажанням летіти — зробив би збудженими, радісними, кожне наше волокно просилося б туди. — Він указав на космічну станцію. — Відчуваєте щось таке, Янове?

— Точно ні.

— Розумієте, я досі в стані, коли можу дозволити собі холодне, аналітичне розмірковування. Дуже дивно! А може, це не так. Може, я в паніці, верзу щось недоладне й зовсім збожеволів, проте просто перебуваю в ілюзії, що можу дозволити собі холодне, аналітичне розмірковування?

Пелорат знизав плечима.

— Мені ви здаєтеся нормальним. Можливо, я так само божевільний і перебуваю в тій самій ілюзії, але такі міркування заведуть нас у глухий кут. Може, усе людство збожеволіло, проте переживає спільну мару, хоча насправді живе в загальному хаосі. Це неможливо спростувати, але в нас немає іншого вибору, окрім як іти за власними відчуттями. — А потім він раптово додав: — Насправді я й сам маю деякі думки.