Коли Вінс зазирнув у вічі Маріо Тетраньї, він одразу ж зрозумів, що статура і набрезклий вигляд дона не мають жодного значення. В нього були зміїні очі: бездушні, холодні, які уважно спостерігали за вами. Якщо якимось необережним жестом ви не сподобаєтесь дону, він загіпнотизує вас, а потім учинить, як змія із паралізованою страхом мишею: проковтне живцем.

Вінс боготворив Тетранью. Він знав, що Тетранья — велика людина, і мріяв, щоб той дізнався, що він теж — обранець Долі. Але Вінс навчився тримати язик за зубами про своє безсмертя, оскільки якось людина, якій він довірився, взяла його на кпини.

Дон Тетранья розплющив свої зміїні очі й промовив:

— Хочу впевнитися, що правильно тебе зрозумів. Ти шукаєш людину. Це не справа сім’ї, а твоя особиста справа.

— Так, сер, — відповів Вінс.

— На твою думку, той чоловік придбав фальшиві документи й живе під чужим іменем. Він міг знати, як придбати такі папери, хоча і не є членом сім’ї та братства?

— Так, сер. У нього таке минуле, що… він може знати.

— Ти вважаєш, що він придбав ці папери або у Лос-Анджелесі, або тут, — промовив дон Тетранья, вказуючи своєю пухкою рожевою ручкою у бік вікна, за яким виднілися обриси Сан-Франциско.

Вінс сказав:

— Двадцять п’ятого серпня він утік із Санта-Барбари на машині, бо через низку причин не міг полетіти літаком. Гадаю, йому якнайшвидше потрібно було зробити нові документи. Спочатку я припустив, що він поїхав на південь, щоб зробити фальшивий паспорт у Лос-Анджелесі, бо туди найближче. Але я майже два місяці витратив на те, щоб розпитати потрібних людей в округах Лос-Анджелес і Оріндж і навіть у Сан-Дієґо, до яких він міг звернутися за першокласним підробленим паспортом. У мене були деякі контакти, проте я там нічого не нарив. Тому якщо він не поїхав на південь із Санта-Барбари, то залишається північ. Єдине місце, у якому можна зробити папери такої якості, це…

— У нашому чудовому місті, — сказав з усмішкою Дон Тетранья, знову вказуючи у бік вікна на густонаселені пагорби.

Вінс спершу припустив, що дон так приязно посміхається, бо любить це місто, але потім зрозумів, що це не приязна, а зажерлива усмішка.

— І ти хочеш, щоб я тобі дав імена людей, яким дозволив виготовляти папери такої якості, якої потребує цей чоловік, — продовжував дон Тетранья.

— Якщо ви будете такі ласкаві зробити мені цю послугу, я буду дуже вам вдячний.

— Вони не залишають записів.

— Так, сер. Але вони можуть щось пам’ятати.

— У них така робота: нічого не пам’ятати.

— Але людина ніколи нічого не забуває, доне Тетранья. Як би ми не старалися, не можна щось повністю забути.