— Тоді чому ти їси її?

«ТАК ТРЕБА».

— Навіщо?

«НЕ ЗНАЮ».

— Якщо ти не знаєш, навіщо тобі потрібна трава, чому ж тоді їси її? Інстинкт?

«ТАК».

— Просто інстинкт?

«ВІДЧЕПИСЬ».

Того вечора всі троє сиділи на подушках у вітальні навпроти великого кам’яного каміна і слухали музику. Золотиста шерсть Ейнштейна виблискувала у світлі полум’я. Трейвіс обіймав Нору, а іншою рукою гладив пса, міркуючи, що той недарма їсть траву, оскільки вигляд у нього напрочуд здоровий і бадьорий. Ейнштейн кілька разів чхнув й інколи покашлював, але це було природною реакцією на переїдання в День подяки, а також на тепле сухе повітря біля каміна. Тому Трейвісу навіть на гадку не спадало турбуватися про здоров’я пса.

4

Погожого п’ятничного дня, 26 листопада, одразу після Дня подяки Гаррісон Ділворт був на борту своєї улюбленої дванадцятиметрової яхти під назвою «Фіорітура». Вона стояла біля причалу в затоці Санта-Барбара. Гаррісон натирав мідні деталі судна й так захопився цією справою, що не помітив, як у доці з’явилися двоє чоловіків у ділових костюмах. Гаррісон підвів голову, коли вони хотіли відрекомендуватися і показати свої посвідчення, але він уже без того знав, хто вони — не їхні імена, а де вони працювали.

Прізвище першого чоловіка було Джонсон, а другого — Соамз.

Вдавши, що дуже здивований і зацікавлений, юрист запросив їх на борт. Зійшовши на яхту, Джонсон сказав:

— Ми хочемо вас про дещо порозпитувати, пане Ділворт.

— Про що? — поцікавився Гаррісон, витираючи руки білою ганчіркою.

Джонсон був чорношкірим середньої статури, радше навіть худорлявим, і вигляд у нього був виснажений, але він усе одно виглядав значливо.

Гаррісон запитав:

— Агентство національної безпеки, еге ж? Ви ж не вважаєте, що я працюю на КДБ?

Джонсон злегка посміхнувся.

— Ви працювали на Нору Дейвон?