— Шантаж, — промовив Вінс.

— Негарне слово, — сказав Ван Дайн. — Але боюсь, що точне. В будь-якому разі, все, що нас хвилює, то це наша власна безпека, тому проти нас тут нема жодних доказів. Ми не зберігаємо дані в цьому бардаку. Щойно ми надаємо комусь нові документи, то передаємо записи з цього комп’ютера на інший за допомогою захищеної телефонної лінії. Той комп’ютер запрограмовано таким чином, що звідти нічого неможливо передати. Це шлях в один кінець. Тому якщо нас накриють, поліцейські хакери не зможуть видобути записи з наших машин. Чорт забирай, та вони навіть не дізнаються про існування цих записів.

У Вінса паморочилося в голові від високих технологій у кримінальному світі. Навіть дон, який був людиною неосяжного кримінального розуму, гадав, що ці люди не зберігають записи, і навіть не здогадувався, як безпечно це можна робити за допомогою комп’ютерів. Вінс обдумав слова Ван Дайна, розклавши їх по поличках, а потім запитав:

— Отже, ви покажете мені той комп’ютер, де зберігаються нові документи Корнелла?

— Для друга дона Тетраньї я зроблю все, окрім як перерізати собі горло, — промовив Ван Дайн. — Ходімо.

* * *

Ван Дайн відвіз Вінса у гамірний китайський ресторан у Чайна-тауні. Ресторан був розрахований, мабуть, місць на сто п’ятдесят, і всі вони були зайняті — здебільшого білими американцями, а не азійцями.

Попри його величезну площу і прикраси у вигляді паперових ліхтариків, настінних зображень драконів, ширм під червоне дерево і латунних дзвіночків у формі китайських ієрогліфів, Вінсу він нагадав дешеву італійську тратторію, у якій у серпні він убив цього щура Пантаньєлу і двох федералів. Усі ці народні мотиви і декорації, по суті, нічим не різняться — що китайські чи італійські, що польські чи ірландські.

Власником ресторану виявився тридцятирічний китаєць. Ван Дайн назвав його просто Юанем. Отримавши від нього по пляшці «Чінзано», Ван Дайн із Вінсом пішли в його офіс, що розташовувався у підвалі. Там на двох столах стояли два комп’ютери: один посеред кімнати, а другий сиротів у кутку. Останній було увімкнено, хоча за ним ніхто не працював.

— Це мій комп’ютер, — промовив Ван Дайн. — За ним ніхто не працює, і його навіть не торкаються, хіба зранку відкривають телефонну лінію, щоб увімкнути модем, а ввечері закривають. Всі мої комп’ютери у «Гот тіпс» під’єднані до нього.

— Ви довіряєте Юаню?

— Я дав йому позику на розвиток бізнесу. Тому він у мене в боргу. Це чиста позика, тому Юаня нічого не пов’язує зі мною чи доном Тетраньєю і він залишається чесним громадянином, яким копи не цікавляться. Навзамін Юань дозволяє тут тримати мій комп’ютер.