Коли Вінс обережно зачепив тему про вбитих дружину і бабусю, Діченціано промовив:

— Послухай, друже, ми знали, що Веласкес — міцний горішок і це буде надзвичайно складне завдання, тому, мабуть, доведеться порушити деякі правила. Окрім того, це не наші люди, а купка мігрантів-латиносів. Їм зась до нашого бізнесу. Якщо вони намагаються влізти в нього, то хай не сподіваються, що ми гратимемо за правилами.

Вінс із полегшенням зітхнув і пішов у туалет, де від’єднав детонатор; йому не хотілось би, щоб він випадково спрацював — особливо зараз, коли небезпека минула.

Пообідавши, Френк дав Вінсу список, у якому було дев’ять імен.

— Ці люди — до речі, вони не належать до сім’ї — платять дону за право виготовляти фальшиві документи на його території. Ще у листопаді я поговорив з цими дев’ятьма, бо передбачив, що ти успішно впораєшся із завданням. Вони пам’ятають, що дон наказав їм всіляко посприяти тобі.

Вінс того ж вечора вирушив шукати когось, хто пам’ятатиме Трейвіса Корнелла.

Спочатку він був у відчаї. Перші двоє не виходили на зв’язок: вони зачинили свої контори і поїхали на відпочинок. Вінс вважав, що кримінальному світу не личить брати відпустку на Різдво та Новий рік, наче якимось учителям.

Але п’ятий, Ансон Ван Дайн, працював у підвалі під «Гот тіпс» — клубом із дівчатами, котрі танцювали топлес. Двадцять шостого грудня о пів на шосту Вінс знайшов, що хотів. Ван Дайн глянув на фотографію Трейвіса Корнелла, яку Вінс вирізав зі старої газети Санта-Барбари.

— Так, пам’ятаю його. Такого не забудеш. Це не іноземець, що хоче швидко стати громадянином США. Серед моїх клієнтів половина таких. І це не простий невдаха, якому не пощастило і він, вляпавшись у халепу, вирішив змінити зовнішність та ім’я. Він не якийсь там здоровило і не вдає із себе крутого, але в мене склалося враження, що він зітре в порошок будь-кого, хто стане йому на заваді. Він дуже стриманий і спостережливий. Його важко забути.

— А його кайфову дівку взагалі неможливо забути, — сказав один із двох бороданів, котрі сиділи за комп’ютером.

— На неї і в мерця встав би, — прокоментував інший, а перший додав:

— Так, навіть у мерця, це точно.

Вінса образили і спантеличили їхні коментарі, тому він не зважав на них і звернувся до Ван Дайна:

— Ви зможете згадати їхні нові імена?

— Звісно. У нас вся інформація зберігається, — відповів Ван Дайн.

Вінс не вірив своїм вухам.

— Я гадав, що люди вашої професії не зберігають записи задля безпеки клієнтів і власної теж.

Ван Дайн знизав плечима.

— Мені насрати на клієнтів. До нас можуть вдертися федерали або місцева поліція, і ми залишимося не при ділі. Тож мені треба буде стабільний дохід, щоб оплачувати послуги адвоката. А що може бути краще за список із кількох тисяч бовдурів під чужими іменами, яких можна притиснути? Їм же вигідніше буде трохи потерпіти, ніж знову починати все спочатку.