— Так і буде.

Лікар знав, що її прізвище Еймс, а чоловіка — Гаятт, але жодного разу не висловив невдоволення їхнім сімейним статусом. Це бентежило Нору, але вона подумала, що у світі, в який вона вилетіла прямо з колиски, йменованої «домом Дейвон», до таких речей ставляться поблажливо.

Як і до цього, лікар Вайнгольд запропонував зробити тест на визначення статі дитини. Але Нора відмовилася минулого разу. Вона хотіла, щоб це був сюрприз. Окрім того, якщо вони дізнаються, що в них буде дівчинка, то Ейнштейн наполягатиме, щоб її назвали Мінні.

Обговоривши наступний прийом з реєстратором, Нора натягнула капюшон і вийшла під зливу. На одній частині даху не було ринви, тому вода стікала прямо на тротуар, утворюючи калюжі на вкритій щебенем парковці. Вона похлюпала до пікапу через цю «річечку», і водномить її кросівки промокли наскрізь.

Коли Нора підійшла до машини, то побачила, як із червоної «хонди», припаркованої поряд, вийшов якийсь чоловік. Вона не особливо звернула на нього увагу, помітила лише, що його автівка надто маленька, як на такого здорованя, і що він одягнений не по погоді — джинси і синій пуловер. «Бідолашний промокне до нитки», — подумала Нора.

Вона відкрила двері, щоб сісти за кермо. Наступної миті Нора відчула, як чоловік у синьому пуловері заштовхує її на сусіднє сидіння, а сам усідається за кермо.

— Якщо ти, суко, закричиш, — сказав він, — я випущу тобі кишки.

Нора відчула, як її боку діткнувся револьвер.

Усе ж вона мимовільно зойкнула і хотіла було пролізти далі через переднє сидіння, а тоді чкурнути через пасажирські двері справа. Але, почувши його брутальний і грубий голос, Нора завагалася. Їй здалося, що він радше вистрелить їй у спину, ніж відпустить.

Чоловік грюкнув дверима з її боку, і тепер Нора залишилася з ним віч-на-віч. На допомогу не було кого кликати. Вона в прямому сенсі виявилася відгородженою від світу дощовою завісою, через яку ніхто не міг побачити, що робиться в машині. Втім, на парковці й так нікого не було, а саму парковку з вулиці не було видно, тому їй усе одно ніхто не зміг би допомогти.

Нападник виявився м’язистим велетнем, але Нору лякали не його габарити. У нього було широке спокійне обличчя, на якому годі було щось прочитати; ця байдужість, яка зовсім не в’язалась із ситуацією, лякала Нору. Але ще страшнішими були його очі: зелені — і холодні.

— Хто ви? — запитала Нора, намагаючись приховати свій страх, щоб не збуджувати чоловіка. А він, здавалося, балансував на тонкій межі.

— Чого ви хочете від мене?

— Собаку.

«Грабіжник, — подумала Нора. — Ні, ґвалтівник. Або вбивця-психопат». Вона ані на мить не припустила, що це може бути урядовий агент: хто ж іще розшукуватиме пса? Ніхто ж не знає про його існування.