Вона трохи боязко, але рішуче взяла у Нелюда дзеркальце і добру хвилину дивилася у нього; по тому опустила, але з рук так і не випустила.

— Дивно, дуже дивно, — озвалася нарешті.

— Та ні, гарно, — заперечив Нелюд. — Тобі ж сподобалось, правда?

— Так.

— Але ти так і не дізналася про те, що хотіла.

— А що це було? Я й забула…

— Ти ж хотіла дізнатися, чи гарно виглядаєш у цій одежі?

— Я бачила тільки обличчя.

— Відсунь дзеркальце трохи далі — тоді побачиш ту, іншу жінку, другу себе, повністю. Або ні — давай-но я сам тобі його потримаю.

Всі ці дії, на Землі цілком звичні і повсякденні, тут виглядали дико і безглуздо. Владарка спочатку подивилася, який вигляд має в одежі, потім — без одежі, потім знову в одежі, й урешті-решт вирішила, що в одежі виглядає гірше, і викинула барвисте пір’я геть, а Нелюд тут же підібрав.

— Хіба ти його не збережеш? — запитав він. — Гаразд, тепер ти не хочеш носити одежу щодня, але ж, можливо, колись тобі захочеться…

— Зберегти? — спантеличено перепитала вона, вочевидь, не надто розуміючи, про що йдеться.

— А, ну так, я й забув, що ти ніколи не житимеш на Твердій Землі, не матимеш дому і не станеш кінець кінцем справжньою господинею свого життя. «Зберегти» — значить покласти якусь річ туди, звідки її завжди можна знову взяти і де їй не зашкодить ні дощ, ні звірі, ні люди. Я подарував би тобі це дзеркальце, і воно стало б Дзеркалом Владарки — даром із Глибоких Небес, якого немає і ніколи не буде в інших жінок. Але ти сама нагадала мені, що у вашому світі не можна нічого ні дарувати, ні зберігати, не можна навіть хоч приблизно уявляти собі майбутнє — адже ви живете, ніби тварини, від одного дня до іншого.

Та Владарка, здавалося, зовсім його не слухала — вона просто стояла і дивилася у простір перед собою, наче заворожена яскравим і величним видовищем, що раптом постало у неї перед очима. Зовсім не скидалася при цьому на жінку, що думає про нову сукню. Вираз її обличчя вражав своєю шляхетністю — у нас така шляхетність давно вже перевелася. Велич, трагедія, високі почуття — ось що не йшло тепер їй із думки. Ренсом збагнув, що спокусник підсунув Владарці спочатку одежу, а потім і дзеркальце зовсім не для того, щоб розбудити в ній марнославство. Образ тілесної вроди був лишень засобом, який мав підштовхнути її до сприйняття ідеї душевної величі, а це таїло в собі значно серйознішу небезпеку. Нелюд прагнув, щоб вона звикла дивитися на себе збоку і навчилася захоплюватися собою. Він перетворював її уяву на театральну сцену, де головну роль було відведено примарному «я». Сценарій він написав уже давно.