Ренсом не намагався більше вдавати, що не розуміє, яке перед ним стоїть завдання. Відмовки вичерпалися; відповідь була цілком зрозуміла і не допускала варіантів. Голос, що мовив до нього з нічної темряви, звучав хоч і безгучно, а проте так чітко і ясно, що він аж здивувався, як ще не прокинулася Владарка — адже вона спала зовсім поруч. Перед ним постало неможливе. Він усвідомлював, що повинен це зробити, і водночас розумів, що зробити цього не зможе. Марно Ренсом намагався уявити собі тих молодих вояків, які, так само не вірячи у свої сили, щодня йшли там, на Землі, на справжній подвиг, маючи для цього далеко не такі поважні причини. Його воля начеб опинилася на самому дні глибокої нори, де й сором уже не допомагає — навпаки, змушує її зариватися дедалі глибше й глибше. Так, він міг би піти на Нелюда з гвинтівкою в руках; міг би навіть виступити супроти нього без зброї, дивлячись просто у вічі неминучій смерті, якби у тої почвари зберігся Вестонів револьвер. Але зійтися врукопаш, змусити себе торкнутися цих мертвотно холодних, а проте живих рук, притиснутися грудьми до грудей… Жахливі, химерні думки навідувалися до нього в ці хвилини. Мабуть, він таки не прислухається до того, що говорить йому Голос, але все закінчиться добре, адже потім, повернувшись на Землю, він обов’язково покається. Як святий Петро, він не зуміє подолати свій страх і, як святий Петро, отримає прощення. Звісно, у глибині душі він добре розумів, якої відповіді заслуговують такі ото думки, проте за подібних обставин геть усі, навіть найрозважливіші поради розуму сприймаються не краще за казочку про солом’яного бичка. Та невдовзі настрій у нього перемінився — от ніби вітер повіяв зненацька з іншого боку.

Може, варто все ж вийти на цей поєдинок; хтозна, а раптом він переможе і навіть не дуже постраждає. Втім, темрява мовчала; вона вперто не бажала дарувати йому жодної іскорки надії, жодного щонайслабкішого натяку на можливість звитяги. Майбутнє було таким же темним та непроглядним, як і переландрійська ніч.

— Тебе ж не просто так нарекли Ренсомом, — озвався врешті-решт Голос.

Ренсом був глибоко переконаний, що ці слова — не породження його розтривоженої уяви. Йому ніколи й на гадку не спало б пов’язувати своє прізвище зі словом ransom,[14] адже він уже давно дійшов було висновку, що наймення його родини походить від словосполучення Ranolfs son, себто «син Ренольфа», і поєднання імені «Ренсом» зі словом «викуп» сприйняв би хіба як цікавий каламбур. Але навіть його себелюбне єство не наважилось би припускати, що Голос може гратися словами. Тієї миті йому мов полуда спала з очей, і він збагнув: у тому, що будь-який філолог упевнено назвав би випадковим збігом, насправді не було нічого випадкового. Скидалося на те, що взагалі відмінність між випадковим і усвідомленим, як і різниця між міфом і фактом, — явище суто земне. Задум, вочевидь, такий неосяжний для людського розуму, що ми, обмежені вузькими рамками земного досвіду, часто просто не спроможні побачити зв’язок між певними його частинами. Саме цим і пояснюється наша схильність ділити події на випадкові і закономірні; з нашого погляду це абсолютно виправдано. Проте варто вийти хоча б на один крок поза межі звичного для нас земного буття — і цей поділ геть утрачає сенс. Ренсомові довелося зробити такий крок, потрапити у складніше переплетіння обставин; тільки тепер він збагнув, чому давні філософи стверджували, що за Місяцем таких речей як випадковість чи щасливий збіг просто не існує. Ще до того, як мати подарувала йому життя, до того, як його предків стали називати Ренсомами, до того, як за самим цим словом закріпилося значення «плати за визволення з неволі», до того, як Бог створив світ, все було пов’язане у вічності таким чином, що увесь сенс великого задуму полягав у тому, аби всі обставини склалися власне так і не інакше. Тож Ренсомові залишилося хіба схилити голову і застогнати, ремствуючи на свою долю — він же проста, звичайна людина, а його спонукають увійти до метафізичного світу і здійснити те, про що філософи тільки розмірковують.