Втім, егоїстичне «я» не бажало здаватися. Досі Владарка чинила опір спокусі. Так, вона вже втомилася й почала вагатися, можливо, її уява вже не така непорочна, як раніше, але вона все ж не поступалася спокусникові. Значить, її історія вже відрізнялася від історії праматері нашого роду. Ренсом не знав, чи опиралася Єва, а якщо опиралася, то як довго; крім того, в нього не було жоднісінького уявлення, чим могло все це закінчитися, якби вона таки вистояла. Припустимо, «змій» зазнав поразки, але на другий день повернувся, і на третій — також… що тоді? Невже випробування не скінчилося б ніколи? А якби скінчилося, то як Малелділ його зупинив би? Тут, на Переландрі, він думав не про те, щоб уникнути випробування взагалі, а про те, що «так далі тривати не може». Нелюд вдається до витончених тортур, Владарка не піддається, а от як їй допомогти, як усе це припинити — тут історія земного гріхопадіння мовчала. Завдання було нове, щоб із ним впоратися, потрібен новий виконавець, і от цим виконавцем і судилося, на превеликий жаль, стати Ренсомові. Марно він знову і знову гортав подумки сторінки Книги Буття, сподіваючись знайти там хоч якусь підказку. Темрява також не давала відповіді на запитання «І що тоді було б?», натомість дуже терпляче, проте невблаганно нагадувала йому про те, що чекало його тут і тепер, що від нього, власне кажучи, вимагалося. І він потрохи став усвідомлювати, що вживати у цьому становищі умовний спосіб просто немає сенсу — це тільки відволікає, спонукає до втечі у якийсь, сказати б, «інший», уявний світ. А тим часом є тільки те, що є, справжня, реальна дійсність — завжди нова й неповторна. Тут, на Переландрі, спокусника або зупинить Ренсом, або не зупинить ніхто. Голос — а тепер у Ренсома складалося враження, що він справді чує якийсь Голос, — здавалося, створював довкола цієї чіткої альтернативи якусь безконечну порожнечу. Цей розділ, ця сторінка, це речення становило у книзі історії всесвіту абсолютно й довічно окрему цілість; його не можна було замінити жодним-жоднісіньким епізодом ні з минулого, ні з прийдешнього.

Ренсом розгублено спробував знайти ще хоч одну, бодай найменшу лазівку. Як можна боротися з ворогом, який не знає смерті? Та навіть якби він сам був, скажімо, спортсменом чи військовим — а не короткозорим професором, якого досі непокоїть давня рана, — то й тоді навряд чи міг би щось зробити… Його ж просто не можна вбити! Та відповідь знайшлася майже відразу ж. Можна знищити Вестонове тіло, а це, либонь, єдиний притулок, який є у ворога на Переландрі. За допомогою цього тіла, коли воно ще корилося людській волі, він опинився у цьому новому світі; якщо ж тіло у нього забрати, йому просто ніде буде подітися. Він увійшов у це тіло, відгукнувшись на заклик самого Вестона; оволодіти ж якимсь іншим тілом без такого заклику йому не вдасться. Ренсомові пригадалися рядки з Біблії, де йшлося про те, який жах охоплював нечистих духів, коли їх скидали у безодню. І тут він нарешті збагнув — і серце в нього стиснулося від жаху, — що коли вже мова йде про діяльність суто фізичну, то все виглядає не так і безглуздо та безнадійно. З цього погляду сили приблизно рівні: обидва нетреновані і вже не надто молоді, обидва мають у своєму розпорядженні тільки кулаки, зуби і нігті. Від самої тільки думки про це його пройняв дрож, відчуття страху та огиди; вбивати Нелюда такою зброєю (він пригадав, як намагався прикінчити жабу) буде дуже страшно, а вмирати від неї — звісно, повільно, в тяжких муках — ще страшніше. Отже, його чекає смерть — щодо цього у нього не було сумнівів. «Хіба ж я коли-небудь переміг хоча б у одній-однісінькій бійці?» — запитав він подумки сам у себе.