XVII

XVII

Вершину гори оповила врочиста тиша. Ренсом і собі впав ниць перед владарями цього світу, а коли зрештою наважився підвести погляд, то несподівано для самого себе, ледь не мимоволі заговорив; голос у нього звучав надламано, а очі застилав туман.

— Не сходьте з місця, благаю вас, не сходьте, — мовив він. — Ніколи раніше не бачив я ні чоловіка, ні жінки, і ціле життя прожив серед тіней та розбитих образів. Отче й мати, Владарю й Владарко, не йдіть, не відповідайте мені поки що. Я ніколи не бачив своїх батька й матері, тож прийміть мене за сина. Ми вже так давно знемагаємо там, у нашому світі, від самотності…

Владарка дивилася на Ренсома з любов’ю і вдячністю, проте він тоді думав не про неї. Справді, тієї миті важко було звертати увагу ще на когось, крім Владаря. Навряд чи я зумію — адже мені не довелося бачити його на власні очі — розповісти, який він був на вигляд. Навіть самому Ренсомові було непросто описати його обличчя. Але приховати правду ми б не наважились. Отже, то був лик, змалку знайомий кожному. Ви, либонь, запитаєте, як можна було дивитися на те обличчя й утриматися від ідолопоклонства, не прийняти образ і подобу за Того, хто їх створив? Справді, обличчя те було таке подібне на всім нам відомий світлий лик, що, побачивши його, десь у глибині душі ви неодмінно бодай на мить здивувалися б, чому на чолі тут немає слідів від тернового вінця, а на руках і ногах не видно ран. І все ж помилитися було годі, ніхто не переплутав би створіння з Творцем і не став би віддавати йому неналежну шану Справді, що більша схожість, то менша ймовірність такої помилки; напевне, так воно завжди. Ми можемо з першого погляду прийняти за людину майстерно виконану воскову ляльку, але не портрет, створений великим художником, хоч схожість тут значно глибша. Колись гіпсові подоби Господа будили, мабуть, у загалу ті почуття, що їх мав би викликати сам Прообраз. Але тут, де перед Ренсомом стояла Його жива подоба, схожа на Нього і зовні, і всередині, створена Його власними руками за всіма канонами божественного мистецтва, місця для такої помилки просто не залишалося. Щобільше, сама краса цієї подоби власне й крилася у тому, що це — тільки копія, а не оригінал, що це — відбиток, відгомін, неймовірно прекрасне відлуння несотворенної музики у сотвореному контексті.

Ренсома все це так приголомшило, що отямився він тільки через кільканадцять хвилин, коли Переландра саме закінчувала довгу, либонь, промову.

— …Плавучі острови і тверду землю, — говорила вона, — повітря і завісу, за якою — Глибокі Небеса, моря і Святу Гору, ріки надземні і ріки підземні, вогонь, риб, птахів, звірів і ще незнаних тобі мешканців морських глибин — все це Малелділ передає під твою руку віднині, до кінця твоїх днів і надалі. Отож моє слово від сьогодні — ніщо, твоє ж — непорушний закон, адже воно є дитям Його Слова. Ти — Оярса цього світу й усього кола, яким він рухається довкола Арболу, тож радій йому. Дай імена всьому створінню і провадь усе до досконалості, додавай сили слабким і просвітлюй темних, огорни всіх своєю любов’ю. Тож слава вам, чоловіче і жінко; радій, Оярсо Переландри — ти-бо Адам і Вінець; радійте, о Тор і Тінідріл, Бару й Баруа, Аск і Ембла, Яцур і Яцура — ви-бо милі Малелділу, нехай буде благословенне ім’я Його!