Владар заговорив у відповідь, і Ренсом наважився знову підвести на нього погляд. Подружжя тепер сиділо на протилежному березі озера, де терен брався трохи вгору, а все довкола заливало таке яскраве світло, що віддзеркалення у воді було чітке та ясне, ніби на Землі.

— Ми підносимо тобі, люба годувальнице, щиру дяку, — мовив Владар, — за цей світ, над яким ти довгі віки невтомно трудилася, немов вірна рука самого Малелділа, щоб він уже чекав нас, коли ми прокинемось. Досі ми не знали тебе і часто гадали, чию ж руку бачимо в високих хвилях і барвистих островах, чий подих відчуваємо у напоєному пахощами ранковому вітрі. Хоч ми були тоді ще дуже молоді, а проте десь у глибині серця здогадувалися, що кажучи: «Це Малелділ», говоримо правду — та не всю. Тепер же нам даровано цей світ, і наша радість іще більша, адже це не тільки Його дар, але й твій. Скажи нам, що Він велить тобі робити далі?

— На все — твоя воля, Торе-Оярсо, — відповіла Переландра. — Я можу повернутись далеко у Глибокі Небеса, а можу й залишитись тут, у твоєму світі.

— Найбільше нам хотілося б, — мовив Владар, — щоб ти зосталася з нами — і через любов, яку ми до тебе відчуваємо, і через мудрі поради, які ти нам даватимеш, і через великі починання, у яких ти нам допомагатимеш. Наш світ іще немало разів обернеться довкола Арболу, доки ми навчимося як слід правити володіннями, отриманими в дар від Малелділа; ми ще не вміємо ні провадити свій світ через Небеса, ні керувати дощем та вітром. Тож залишайся з нами, якщо маєш таке бажання.

— Мені дуже приємно це чути, — сказала Переландра.

Розмова тривала, а Ренсом знай дивувався: різниця між переландрійськими Адамом і Євою та елділами зовсім не порушувала дивного ладу. З одного боку — кришталево-чисті, безпристрасні голоси та наче висічені з білого мармуру обличчя, на яких застиг один і той же незмінний вираз; з іншого — жива плоть і кров, що вирує у жилах, усміхнені вуста, сяючі очі, міць чоловічих плечей, чудо жіночих грудей, незнані на Землі слава мужності і повнота жіночності, бурхливий потік досконалого, одухотвореного життя… та коли вони стояли поруч, різниця між ними не надто й впадала у вічі. Ренсомові пригадалося давнє визначення людини — animal rationale, «розумна тварина»… і справді, тварина, але обдарована розумною душею. Втім, досі йому з такими істотами зустрічатися й не доводилося, адже тільки тепер він спізнав життя, наділене розумом, і побачив у цьому сповненому буйним життям раю, у Владарі з Владаркою вирішення споконвічного протиріччя, міст через прірву, яка інакше ділила б навпіл усе створіння, наріжний камінь цілої споруди. Ввійшовши в долину, вони поєднали юрму тварин, що дихала теплом у нього за спиною, із безтілесним розумом янголів, які стояли перед ним. Коло замкнулося, і досі розрізнені ноти краси і сили злилися в єдину неповторну мелодію… Тут, одначе, знову заговорив Владар: