Коли Кляпавція запросили бути ректором університету, Трурль залишився вдома, бо йому була осоружна будь‑яка, зокрема й університетська, дисципліна. Отож, допечений до живого самотністю, він змайстрував собі зграбну цифрову машинку, таку кмітливу, аж він плекав надію, що матиме наступника і спадкоємця. Щоправда, всяко між ними бувало, і залежно від настрою, а також від успіхів у навчанні Трурль називав машиненятко коли Цифранеком, Цифранусем, Цифраненятком, а інколи – Цифраниськом. Певний час він грав із ним у шахи, аж поки воно почало ставити йому мат за матом. А коли машиненятко на міжзірковому турнірі перемогло в сеансі одночасної гри сто майстрів, поставивши їм гектомата, Трурль перелякався наслідків однобокого виховання і, щоб розвинути в Цифраньові духовні нахили, доручив йому вивчати поперемінно хімію і музику, і пополудні вони удвох бавилися невинними іграми на зразок знаходження рим до вибраних слів. Це, власне, вони й робили одного разу. Гріло сонечко, в майстерні було тихо, стрекотали реле, й чути було тільки римування у два голоси.
– Безодню? – мовив Трурль.
– Сірководню.
– Геннадій?
– Ванадій.
– Чебрець?
– Вуглець.
– Зірка?
– Сірка.
– Король?
– Пергідроль.
– Якого це лиха сама хімія та хімія! – напався Трурль. – Ти що, не можеш нічого іншого придумати? Плуг?
– Луг.
– Профан?
– Пропан.
– Химерний?
– Амфотерний.