— Не мушу, — погодилася вона, хоча знала, що носитиме. — То чому ж ти покликав мене?

Хлопець розсміявся і схопив обидві її руки:

— У мене є ідея. Трохи божевільна, мабуть, але… Ама-мі, вислухай.

— Тільки не про шістнадцяту шпильку… — закотила очі дівчина.

— Наразі ні. Я думаю про Намисто, — голос Зевса посерйознішав. Він говорив швидко й різко, наче слова не встигали за думками. — Воно надто слабке, з ним стільки разів щось траплялося. Я вчив історію, багато, щоб знайти підтвердження, щоб упевнитися, як воно буде далі, за межами цього місця. Але насправді є стільки небезпек. Навіть для найкращих богів…

— І що ж?

Аматерасу знала це все давно. Знала, що їхнє життя ніколи не буде простим. Вона остерігалася того, ким — або чим — може стати, коли зважиться на творення світу. Та не могла відмовитись од наступного кроку, мовби він був найбажанішим шляхом для неї, найбільшим поривом душі, котру вона носила, та імені, котре дісталося їй у спадок від когось величного і прекрасного, від когось неосяжного й рідного — від голосу, який зрідка озивався в ній, оповідаючи про Першу.

— Тож, — Зевс привернув її увагу знову, — я хочу створити дуальний світ. З тобою.

Запала ніякова тиша. Дівчина довгим уважним поглядом досліджувала обличчя друга, намагаючись знайти хоч натяк на те, що то був жарт. Проте ні.

— Аматерасу…

— Помовч хвилинку!

Дуальні світи… Вона спробувала згадати все, що знала про них. Ті давні-давні історії, що всі боги походять з одного світу, який зник після повороту Колеса Долі. Але потім почали зароджуватися й нові — там спокійно жили декілька богів, подекуди — двоє, яких називали дуалами. І вони успішно підтримували гармонію. Але минуло кілька кроків Колеса, усе почало змінюватись, і вже дуже багато часу лише виняткові божества могли співіснувати поруч. Отож…

— Це божевілля, — усміхнулася Аматерасу. — Та я згодна.

— Ти… тобто, ? — розгубленість промайнула в очах Зевса, наче він саме добирав аргументи, а тут весь його план зруйнувала згода. — Я знав, що ти погодишся!

— Не знав. Але дуже сподівався. Крон Осс нас повбиває, якщо дізнається, — відповіла Аматерасу, смакуючи кожне слово. — Тож краще не розповідати іншим. Проведете мене до покоїв, кандидате Зеусу? — Аматерасу розправила складки рожевої сукні і взяла хлопця під руку.

— Звичайно, — набундючився він, — я ж не дозволю своїй богині самотою гуляти поночі…

— …територією Академії під захистом непробивних щитів. Як люб’язно з вашого боку.

У тиші шелестіло листя. Сяйлива доріжка місячних променів промальовувала тіні, і Біла Вежа здавалася самотнім маяком у срібному мовчанні, маяком, який ловив звістки з невідомих світів, загублених по обидва боки реальності. Аматерасу задерла голову. Цятки зірок нагадували каміння в шпильках, котрі дарував їй Зевс.