— Що ви тут забули, Савітрі? — не озираючись, запитала директорка, щойно Рен ступила крок досередини.

— Я прийшла допомогти.

— Ну, допомагайте, коли так хочете, — шепнула вона, зірвалася на ноги й проминула Рен. — Моя сила тут більше не помічна. А в сусідній палаті ще є шанс на перемогу.

Червоні шовки майнули в повітрі, студенти розступились перед директоркою, як хвилі моря, і вона пішла.

— Фрігг, — дівчина стиснула кулаки до болю в пальцях і рішуче підійшла до ліжка хворого. — Годі лити сльози, це не допоможе. А ви всі, — вона озирнулася на глядачів, — геть із палати!

Їхні стурбовані, напружені аури аж ніяк не могли зарадити в цій ситуації. Рен смикнула сережку.

Студенти щось неохоче загули, але дівчина стрельнула в їхній бік упевненим поглядом, згадуючи манери Аматерасу, і гаркнула:

— Якщо хочете, щоб він жив, — геть звідси!

Це подіяло краще.

— Ти… Савітрі, ти знаєш, як його врятувати? — очі Фрігг округлились, і в них зажевріла надія.

— Так, — збрехала Рен.

Насправді жодного уявлення щодо рятунку в неї не було, проте на Дін слова подіяли. Вона ожила, підбігла до дверей і зачинила їх ізсередини, щоб ніхто зайвий не зазирав.

Рен опустилась на стілець біля ліжка хворого, глибоко вдихнула і заплющила очі. Вона не знала, про що мріяв Бальдр. Не знала про нього геть нічого, окрім того, що він милий, добрий, слухняний студент.

— Фрігг, розкажи мені про нього. Хутко.

Дін опустила погляд на лице хлопця, а тоді випалила:

— Він… він найкраще, що сталося з нашою групою. Завжди допомагає, завжди робить кроки назустріч. Навіть коли щось не ладиться, зберігає спокій та віру… Якось я не могла скласти практичне в Діти, а Діта мене геть зненавиділа тоді. Тож я ридала у себе в кімнаті після кожного заняття. Тоді Бальдр пішов до неї попрохати, аби вона змінила для мене завдання для практичного. Завжди тихий і згодний з усіма викладачами, він узяв і пішов доводити щось Діті! І разу не було, щоб він хвалився чимось, ніколи не ставив себе вище, хоч у групі були й зникальники… І Нанну витягнув із самого дна. З Браном потоваришував, він, знаєш, хотів вивчати дуальні світи… — Слова лилися з вуст Фрігг, ніби пісня, та здавалось, що ще мить, і вона знову розридається.

— Дякую. Досить. — Рен усміхнулась, і перед очима розпливлася схема мрії однокурсниці. Тепла, трохи розгублена і панічна, але дуже яскрава.

«Раз, два, три!» — подумки відрахувала дівчина основні вузли і почала спрямовувати енергію, прокреслюючи кожну лінію спершу подумки, а потім пальцями.

…Вона не знала, скільки часу минуло, перш ніж Фрігг поклала руку на її плече і легко струсонула: