Енлілеве прокляття, хоч і не давалося взнаки вже певний час, все ж тримало в постійній напрузі. Сам кандидат до Тріади й далі тішився снігом, усміхався, як сонце ясне, і запевняв, аби Рен не брала до голови його біду. Та в її голові вже кружляла ідея щодо того, як проблему вирішити — принаймні як спробувати її вирішити. Щоправда, ідея ця потребувала Амона Діоніса, який мовби втопився десь — чи не в тій річці, в якій плавав човен того невідомого Ра, про якого одногрупник любив згадувати…

Кандидат до Тріади за кілька днів після зняття ліміту ошелешив Рен несподіваним подарунком — хоч як дівчина відмовлялася, та тепер у неї була розкішна крилата заколка зі срібла. Надто красива, аби носити на щодень, і надто дорога на око, щоб приймати в дарунок. Але Енліль запевнив, що то найменша компенсація за неприємності, яких він їй завдав. Виявилося, що заколка не лише страшенно красива, а ще й створена дарувати своєму власникові могутній захист.

Поки Рен крадькома припасовувала прикрасу до волосся перед дзеркалом у коридорі, зовсім поруч точилася суперечка.

— Та не може бути, — хмикнув перший голос.

— Кажу ж тобі, сам подивись! — заперечив йому хтось.

— Він же не зникальник, такого не буває, не розказуй, — напружено розсміявся перший.

— Йому капець, — авторитетно відповів другий. — Не зникальник, який зникне…

«Не зникальник, який зникне…» — Рен прокрутила в голові цю фразу і машинально сховала заколку до рюкзака. Ноги самі понесли її до госпіталю. Очікувано, там уже зібралось безліч людей.

— Хто там? — спитала Рен у першого-ліпшого студента.

— Бальдр, — видихнув Веретрагна. — Ніхто не знає, чому це трапилося.

Перед очима виникло добре знайоме обличчя: завжди доброзичливий, тихий і спокійний студент із групи Фрігг Дін скидався на особу, котра любить увесь світ, і в них повна взаємність. Він ніколи не показував надзвичайних результатів, та не плівся й наприкінці.

— Після дуелі з Фрігг, — додав Веретрагна. — Програв їй і одразу ж відключився. Як так, Савітрі? Він же не зникальник. То як так?

Рен проштовхалася в палату не зовсім ввічливо і побачила таку знайому картину: ліжко, на якому тремтів в агонії хворий, Аматерасу біля нього й інша дівчина. Тільки замість чорних на подушці розкинулись довгі русяві пасма, а замість войовничої Нікти над Бальдром ридала Фрігг Дін.

— Я не хотіла, пані директорко, — крізь сльози шепотіла вона. — Я не хотіла! Все було добре. Я ж ні сном ні духом, що він може отак… через програш. О боги, якби я…

— Помовчте! — відрізала Аматерасу.

Вона дослухалася до важкого Бальдрового дихання, наче у світі не було нічого, що цікавило б її більше. Зблідлу шкіру вкривали краплі поту, з вуст виривалися хрипи, а пальці стискали край покривала.