Сансара на позір не зробила нічого, проте на Рен навалилася непомірна вага, яка притискала до землі, розплющувала, втискала в камінь, погрожуючи знищити повністю. Коліна підігнулись, і вона впала, відчуваючи, що ще дві секунди — і кістки переламаються. Але дві секунди минули, а хрускоту досі не було. Тільки відчуття, що щось руйнує її зсередини, роздираючи зв’язки і сухожилля, трощащи кості, шматуючи м’язи. Кров сполохано закипала. Мить — і Рен зрозуміла: кров справжня. Вона скрапувала з її носа, витікала з рота, погрожуючи задушити. Повітря не стало.

— Відпустіть студентів, — сказала — ні, наказала — Аматерасу.

— Де Діоніс? — перепитала Сансара.

Згорав кожен атом тіла. Агонія вимикала думки. Кров юшила і не спинялася.

— Відпустіть. Моїх. Студентів.

— Спершу Діоніс. Мені потрібен Діоніс.

Біль наростав, щоразу здавалося, що гірше вже не буде, але він наростав і далі.

«Це буде дуже безглуздо: загинути і не виростити його нездійсненну мрію».

— Діоніс, — безжально повторила гостя.

— Тут немає Діоніса!

Рен понад силу повернула голову в бік — там стояв Торарей. Його темне волосся взялося вогнем на кінчиках, у правій руці майнув кривавий меч — край леза застиг за півподиху від горла Сансари. Ліва рука доцента-стихійника стискала молот, занесений для удару.

Гостя не видавалася ні наляканою, ні здивованою. Адже Торарей не міг поворухнутися. Його напружені м’язи застигли на межі фатального руху, але Сансара легко пурхнула вбік і похитала пальцем.

— Е-е-е, ні, Торе. Е-е-е, ні, Арею… Я знала, що ви станете вибуховою сумішшю, але, е-е-е, ні, я не дозволю вам. Це був неправильний крок, любий.

Сансара звела руку вгору, і на кінчику її пальця загорілася крихітна золота крапля, достоту зірка чи сонце. Вона віддзеркалювалася в очах застиглого Торарея, де тремтів — чи не вперше — острах. Сила Сансари відпустила студентів — Рен знову могла дихати, хоча кашляла кров’ю і задихалася, спостерігаючи за тим, як…

— Стійте! — Діта кинулася навперейми й затулила собою доцента-стихійника. — Стійте!

Вона вся дрижала, але розчепірила руки і завмерла так, мов за її тендітним станом зміг би сховатися кремезний доцент. Діта мала такий вигляд, наче й кінець світу не зрушить її з цього місця.

Та кінець світу — всіх світів — був тут в образі тендітної жінки з осяйною, певна річ, убивчою краплею енергії на кінчику вказівного пальця.

Сансара завмерла. Зацікавленість загорілася на її обличчі усмішкою.

— Афродіто, йди звідси — процідив Торарей. — Просто… йди.

Діта, проте, навіть не зворухнулася.