Гостя довгу хвилину дивилася на директорку та професорку, а тоді махнула рукою — стихійник упав мов підкошений.

— Аррі! — Діта кинулася до нього.

Рен видихнула: тиск спадав остаточно, і вона, як і всі інші, повільно почала зводитися на ноги.

— І запишіть у всіх підручниках, що Сансара Іґґдрасіль, всемогутнє Колесо Долі — наймилостивіша зі Стовпів Всесвіту, — Сансара всміхнулася. — Та повернімось до моєї справи. Я прийшла сюди по Діоніса. Його тут немає — кажете ви. Але ось у чім проблема — я надіслала дещо в Академію. Дещо для нього. Дещо, що привабило б його, як світло приваблює метелика, і він згоряє в полум’ї. Дещо невеличке, скляне і трохи прокляте. Скажімо, сферу… — Коліна Рен почали підгинатися. Сансара вела далі: — Тож зараз я заберу з собою того, хто носить мій знак. Хоч у якій особі він ховається, Діоніса я впізнаю.

— Як побажаєте, — Аматерасу підвелась, і слабка усмішка зачаїлась у кутиках її вуст.

Сансара тим часом пройшлась повз ряди студентів, виглядаючи відсутнього Амона в натовпі.

— Щось не так, пані Іґґдрасіль? — директорка крокувала одразу ж за нею. На її чолі підсихала кров.

— Та ні, все гарно. Просто… ні, все чудово, — Сансара кивнула, а тоді простягла руку вперед, указуючи на когось: — Ти! Йди сюди!

Рен повернула голову і здригнулася: крізь натовп пробирався Енліль. Від нього віяло спокоєм і впевненістю, але обличчя зблідло, мов сніг. Він схилився в поклоні, глибокому й шанобливому.

— Пані Іґґдрасіль, я кандидат у Тріаду Енліль.

— Хто ти такий, побачимо згодом… — гостя замислено окинула хлопця поглядом і пішла вздовж студентських рядів у протилежний бік.

Руку Рен хтось стиснув. Хоча ні, не хтось. То була достеменно гаряча й добре знайома долоня Нортона.

— Зак? — прошепотіла дівчина.

— Відійди. Якомога далі. Зараз, — хрипко відповів хлопець. І то були перші слова, які вона чула від нього цього місяця. Та відійти не встигла — та це й не допомогло б.

Сансара повільно пропливла повз них. Щойно Рен видихнула з полегшенням, як Колесо Долі зупинилась. Вона повільно-повільно озирнулася.

— Ти, — велика і милостива наблизилася до Рен і м’яко поклала їй руку на плече. Рука ця була дотиком смерті, життя і чогось вищого над це. — Друга, на кому є мій знак. Ти підеш також.

— Вона не може бути Діонісом, — голос Зака затремтів, його нігті впилися в долоню Рен. — Вона не може, вона…

— Я йду, — перебила дівчина швидко і подивилася на Сансару. — Пані Іґґдрасіль, студентка Рендалл Савітрі. До ваших послуг.

— Чудово, за мною.

— Не йди. Ні. Не йди, — гарячковий шепіт Зака і його пальці не відпускали.