— Мушу заперечити, пані Іґґдрасіль, — блискавично втрутився Енліль. — Ми поважаємо всі ваші рішення на благо гармонії світів і нізащо не втрутилися б на шкоду, бо…

— Як правильно ти говориш, кандидате в Тріаду. Надто правильно, тож вірити у твою щирість не хочеться. Савітрі, студентко, ходіть-но сюди, — Сансара поманила Рен пальцем, і та відчула, як її ноги рухаються проти волі. — З Енлілем я вже поспілкувалася вдосталь, аж нудьга накотилася від його солодких слів, тож тепер хочу поговорити з тобою. Видається, що ти будеш цікавішою співрозмовницею. А ти, кандидате в Тріаду, відпочинь! — Колесо Долі навідріз змахнула рукою, і хлопець упав на підлогу. — Тепер говори, — Сансара підвелася з дивана, і мигдалевидні очі примружилися. — Я хочу почути те, що переконає мене залишити вам життя. Думай, бо життя — цінна ставка.

— Навіщо це? — вихопилось у Рен.

Права брова Сансари ледь піднялася:

— Навіщо залишати вам життя, Савітрі, студентко?

— Ні, пані Іґґдрасіль, — дівчина машинально вклонилася. — Навіщо вам убивати нас? І — навіщо вам Амон Діоніс?

Колесо Долі усміхнулася:

— Що ж, ти справді цікавіша од цього кандидата в Тріаду. І бодай трохи щира. Я, Савітрі, верховний закон. Я відповідь на всі «навіщо». Ви порушили мої плани, тож я маю повне право позбутися вас. Та найбільша біда в тому, що мене долає нудьга. Ти не уявляєш, як я живу, Савітрі, не уявляєш і ніколи не зможеш осягнути, як це — коли нудьга в’їдається в тебе, мов іржа в старовинну прикрасу, яка досі чарівна, але вже вкрита шарами століть. Тож ніщо у світі — у всіх світах — не чіпляє душу, і ніщо не може прогнати смуток… Оця іржа і моє божевілля тримають так міцно, що я хапаюсь за кожну можливість розважитися. Така правда, Савітрі. Ви, боги, приходите, мов іскри, палаєте, згасаєте — і щоразу, коли приходите заново, то ви вже інші, вже нові. У вас є шанс та змога змінюватися, а в нас — нема. Тож не питай навіщо, Савітрі… Що ж до Діоніса, то він узяв те, що йому не належить. І його чекає смерть, набагато гірша за вашу.

Рен зціпила зуби. Отож їх збираються вбити, бо стародавній Сансарі Іґґдрасіль нудно живеться. І простота, з якою велика і могутня Колесо Долі розповіла про це, запевнила дівчину, що, вбиваючи її, ця істота відчуватиме щонайбільше проблиск у своїй вселенській нудьзі.

— А можливо, я повернуся до Академії та знищу заразом її. У мене потребуватиме певного часу те коло, яке я мушу пройти, щоб навідатися до вас удруге. Утім, завдання завиграшки виконає хто-будь із моїх братів і сестер, кожен із яких іде своїм шляхом. Або зробимо так: із вашого випуску виживе лише хтось один, — Сансара сплеснула в долоні, наче зробила неймовірне відкриття. — А може, краще нацькувати студентів одне на одного, доки вони не переб’ють самі себе в нападах божевілля? Божевілля — воно таке… Підкрадається, знищує навіть найсильніші душі. Ніхто не застрахований, ніхто не вбережений. Що думаєш, Савітрі, студентко?