— Але я читала, що Стовпів перемогли в Академії, — обережно додала Рен.

— Не мене, — кинула Колесо Долі, — то інших. А я — найкраща з-поміж них.

— Певна річ, — Рен знову вклонилася. Усе всередині неї скручувалось у маленьку краплю, готову вибухнути. Серце бухкотіло ледь не в горлі.

— То коли почнеться щось цікаве?

— Уже почалося, — дівчина подумки попрощалася з усіма, кого знала, і з відчуттям пустоти й дикого дзвону в голові кинулася вперед — просто на її величність Колесо Долі, Хранительку Всесвіту, обороницю Третього Стовпа, велику й милостиву Сансару Іґґдрасіль, котрій не могла загрожувати жодна сила жодного бога.

Рен виставила руки вперед і щосили штурхонула Сансару на підлогу. Від несподіванки худорлява й невисока жінка не втрималася на ногах, послизнулась і розтягнулася на білих плитах. Рен упала на коліна поруч неї, хутко висмикнула шпильку Аматерасу з Сансариної коси, а тоді занесла вгору, щоб гострим кінцем увігнати в руку Колеса Долі. Проте перш ніж вона зробила це, внутрішній голос наказав спинитися. Та так владно і гучно, що Рен послухалась.

Вона затиснула шпильку міцніше і застигла. Очі Сансари звузилися:

— Давай, що ж ти зупиняєшся?

Колесо Долі розкинула руки в сторони, демонструючи свою безборонність.

— Напади на мене. Порань. Завдай болю. Здивуй мене, нахабна студентко. Це ж те, чого ти хочеш.

— Ні, — зачаровано вимовила Рен самими губами, хоча слова Колеса Долі відлунювали в її голові, як незборимий дзвін, який множився і множився, заполонював усе і не залишав місця на спротив.

— Ти повинна це зробити, — наказував голос, вростаючи в тіло болючим частоколом. — Дай вихід своєму найглибшому гнівові. Вдар мене. Я бачу все по твоїх очах, студентко: там криється тінь, тінь ця загнуздала твою душу і не покине її ніколи. Тож не крийся, не вдавай, що ти здатна встояти, не вдавай, що маєш силу, бо ти не маєш сили. Ти не маєш нічого поза тим, що тобі даю я, Колесо Долі. Якщо не вдариш мене, то я заберу твоє життя так легко, як зрізаю стебло квітки в ранковому саду, ще до того, як вона побачить сонце.

— Ні, — вперто, мов Діта нині вранці, повторила Рен.

У голові наростав шум, у якому губилися слова Сансари, та, мов сигнал старого радіо, пробивалося волання внутрішнього голосу. Він кричав їй про перемогу. Про безумовну, безперечну, непереборну перемогу.

«Вона вб’є мене, — зрозуміла Рен так чітко, мовби саме це було написано в мигдалевидних примружених очах. — Вона вб’є мене — не тому, що я завинила в химерній історії з Діонісом. Не тому, що я напала на неї. Вона вб’є мене з примхи. Отож, підкорюсь я чи ні, це однаково не схилить чаші терезів».