— Основне завдання Намиста — підтримувати рівновагу, — мовила Нут завчено. — І повірте, що швидше ми його відновимо, то безпечнішою стане Академія. А це — у ваших інтересах.

Кроки професорки стихли в коридорі, а Рен досі безтямно дивилась на хлопця, котрий лежав за скляною стіною, і на своє відображення, котре накладалося на синюшне Сетове лице. Волосся досі спускалося по спині, але частину пасом криво зрізало лезо Єріш, тож вони тепер закручувалися на рівні обличчя, потребуючи негайного втручання перукаря.

Рен подумала, що могло бути й гірше, і здригнулася: вона щойно констатувала смерть однокурсника, а за хвилину вже переймалася своїм волоссям.

* * *

1 рік 8 кроку Колеса Долі

Усе виявилося складнішим, ніж вони думали спочатку. Поки ще нові студенти не прибували дуже часто, та однаково належало відбудувати хоч один корпус. На кордонах між світами — їх тут називали старовинним словом «границі» — виникало забагато аномалій. Ніхто про це не згадував уголос, тільки Торареєва шкіра вкривалась шрамами як відзнаками переможця. А він твердив, щоб робили свої справи. Шрами залишав на пам’ять, хоч Діан примовляв, що міг би їх зцілити. Свою розтрощену ногу Діан зліпив докупи трохи зле, але казав, що хай так і буде. Бачте, хотів мати собі нагадування про загибель Іштар і довіку каятися, що не був поруч неї того вечора, коли все сталося.

Приймати всіх, як вони собі постановили, виявилось важко. Студенти сварились і ділилися на групи, здавались і опускали руки. І зникали. Одного дня сила, що змішувала їхні мови в одну, зрозумілу всім, зламалась, і ніхто не міг зрозуміти нікого. То була істерія.

Хранителька, яка прийшла на заміну загиблої Іштар і назвалась Інанною, виявилась мовчазною і нещасною. Вона днями сиділа перед порожньою стіною в Залі Намиста — стіна вціліла попри все — і ридала. Діан ожив, коли зустрів її — Інанна мала достеменно лице його любої Іштар, — та нічого більше.

Лакшмі боялася застосувати щонайменші дрібки сили. «Вони кричать у моїй голові», — казала вона. Ніхто не перепитував, хто кричить: жертви експерименту з часовою компресією чи всі, хто загинув у ніч випускного свята. І тих, й інших було надто багато.

— Я не знаю, що мені робити, — роздратовано заявила Ама-мі вранці, перш ніж Одін устиг вставити бодай слово.

— Що трапилося? — спитав він, новоспечений перший заступник, із готовністю підставити їй плече, простягти руку чи розпластатися над прірвою, щоб вона безпечно перейшла на інший бік.

— Сам бачиш же: вони приходять, але стількох перемагає божевілля, — Аматерасу махнула руками, червоні рукави майнули в повітрі, і вишиті птахи на них мовби ожили. — Де ми помилились, Одіне? Чому все — отак? Я геть не знаю, що з ними робити… — безсило видихнула вона, бо перший заступник був єдиним, перед ким директорка визнавала свою неспроможність вирішити й залагодити все.