— То чому ти досі не закінчив її?

— Мені було ліньки.

— Брехня, — відрізала Діке.

Тонка брудна плівка на поверхні води. Вона з’являлась щоразу, коли до чужих слів примішувалась неправда.

— Точно. Ти ж маєш це… відчуття правди і брехні? — Ньєрд зсунув окуляри на кінчик носа.

— Так.

Сріблисті очі не виражали особливого зацікавлення. Мабуть, тому він і не відлякував. Нагадував тихий прибій на березі океану. Чисту-чисту блакитну воду, яка ритмічними хвилями накочується на берег і повертається потім на своє місце…

— Я була суддею, — додала Діке тихцем. — Удома. У минулому житті. Мусила не думати про свої зв’язки з людьми, щоб не порушувати справедливості. Точніше, й не заводити ніяких зв’язків.

— Але ж це було до вступу в Академію.

— Так.

— Ще.

— Що — ще?

— Є щось іще.

Діке здвигнула бровами.

— Гаразд. Коли так хочеш дізнатися, то я боюся людей. Якщо знатиму про них надто багато… як з ними спілкуватися? Як терпіти їхні перехняблені емоції, їхні каскади інтриг і брехні? Як відчувати до когось тепло, коли вони всі — каламутна вода, і я не знаю, що на дні? І ніколи не знатиму?..

Вона спинила себе, відчуваючи, що наговорила забагато. Проте Нік Ньєрд лише солодко потягнувся і додав:

— Світ не ідеальний. І люди. І ти. Та якщо тобі знадобиться допомога…

— Я покличу тебе. Ти на позір скидаєшся на чисту воду.

— Лише на поверхні, — осміхнувся хлопець.

* * *