«То не Зак, — Рен чіплялася за тремтливу ниточку надії. — То може бути будь-чия кров».
Але то був Зак.
Щойно Рен упевнилася в цьому, як втратила слух. Схвильовані обличчя Ніка, Адіті та Нікти, яка до того сиділа біля пораненого, а тепер підстрибнула мов ошпарена, злились у потік змитих плям.
Кров розпливалася на його сорочці. Зяяла чорна припалена рана. Груди здригались, ледь-ледь піднімаючись, і було важко зрозуміти, де межа між розідраною тканиною і кривавим місивом.
Тиша в голові Рен перетворилася на важкий гул.
А ще за мить тиша розкололася.
— Я не помру, Савітрі.
Рен підвела очі, і плями довкола зникли. Адіті, Нік і Нікта зникли теж. Штори, кров, розламані ґудзики і страшна чорна рана розчинилися. Залишились тільки очі навпроти. Червонясті, повні іскор.
У його хрипкому голосі було стільки певності.
Пошерхлі безкровні губи ледь ворушились, а проте хотілось вірити словам, які з них злітали.
— Він це вже двічі повторив, — зітхнула Нікта, і реальність довкола повернулася. Закові повіки сіпалися.
— Це кінець, — тихо і твердо сказала Адіті. — Але якщо ти хочеш врятувати інших, то час іти… Рендалл, час. .
Вперед— Угу, — дівчина кивнула. Рука потягнулась до вогняного волосся, яке налипло до гарячого чола.
— Якби Діан… — Нікта зціпила зуби.
— Професор Керн віддав надто багато для постраждалих у битві. Він лежить непритомний. Не має сил на зцілення більше.
Повітря виходило з його легень з ледь чутним хрипом.
— Амон припік рану. Але це надто… — Нікта не знайшла слів і опустила погляд. — Ми намагалися накладати якісь блоки, щоб відтягнути смерть. Але його тіло виснажене Громовержцем.
— Угу. Я розумію, — Рен знову кивнула, пестячи руді пасма.
Вона знала ще дещо, невідоме їм: він ніколи не був богом, він не міг довго це зносити. Браслет порвався. Час витікав.