Встигла подумати, що це дуже красиво. А тоді відчула, як болять стерті до м’яса пальці, і побиті коліна, і затерпла спина. Як важко дихати, як з хрипом виходить повітря з легень, як засихає її кров довкола, перетворюючись на чорну ламку кірку. І яка вона вся зламана та порожня. Шалено хотілося б ще побачити обличчя Зака, але перед очима стояв тільки розпливчастий туман з іскор, і кожен наступний елемент розростався вгору, задіюючи нову лінію Дерева.

«Це була гарна мрія, Бентен».

Коли останній елемент схеми загорівся, дівчина, яка до того була Рендалл Савітрі, лежала біля коріння і не дихала. Білі іскри падали на її вії, і волосся, і одяг, і зранені руки, як вишуканий мережаний саван, і жоден порух не порушував їхнього тремкого сяйва.

Розділ 15 Інша Тріада

Розділ 15

Інша Тріада

«Це була гарна подорож, подруго».

«Безумовно, подруго».

«Вона нас чує?»

«Мала б уже… Рендалл?»

Світло, тепле і яскраве, пробиралося навіть під опущені повіки.

Коли очі звикли до світла, то помітили, що їх двоє. Одну Рен знала вже — принцеса Савітрі. У яскравій одежі та золоті, з квітами в чорному волоссі. З усмішкою в завше теплих очах.

Другу Рендалл бачила вперше. Та була нижча і худорлявіша, ніж принцеса. З хвилястим волоссям, укладеним нагору, в золотій короні. Очі незнайомки, темно-блакитні, зовсім такі, як у принцеси, — глибокі й усміхнені. З білих плечей струменіла біла сукня.

— Доброї зустрічі, Рендалл! — мовила та, друга.

І Рен упізнала її: внутрішній голос.

— Вітаю тебе! — принцеса Савітрі усміхнулася ширше, відвертаючи увагу від непояснимого болю, який затоплював від самого погляду на ту, іншу. — Говоритиму швидко, бо небажано тобі й перебувати тут, власне. Ти молодець! Радію, що пройшла цей шлях з тобою. Але тепер настав момент попрощатися — можливо, до наступного повороту Колеса Долі… Ти віддала наше життя заради неймовірної мрії, — Савітрі схилила голову і продовжила: — Далі звідси піду я. Хай моє життя стане платою для Всесвіту. А ти, люба Рендалл, ти повинна дізнатися…

Не договоривши, Савітрі кинула погляд на свою супутницю.

— Вітаю тебе… знову, — білявка наблизилась повільно. — Я — Ніка. Я — богиня перемоги.

За її спиною розпустились важкі срібно-сірі крила. І Рен одразу ж пригадала їхні зустрічі: довгі сходи в небеса, далеку крилату постать зі снів, котра йшла вперед, серед зірок, світів і сяйва.

Ні-ка.