Історик спохмурнів:

— Ти не можеш так вчинити, юна богине. Це ж твоя божественна сутність. Якщо позбудешся її, то втратиш усе, що мала.

— І помру?

— Ні. Не одразу принаймні. Якщо відверто, навіть я не певен, що станеться.

— Тоді відправте Ніку в Колиску — і подивимось. Але залиште мені достатньо її сил для того, щоб я могла вижити. У мене ще є плани в цьому світі і в багатьох інших, тож божественні сили знадобляться. Я знаю, ви можете здійснити це, — Рен клацнула пальцями. — А, головна наступна умова: ви не посмієте вчиняти такого ні з Нікою, ні з Савітрі. У будь-якому з майбутніх перероджень ви не приглушуватимете їхніх сил. Бо Колесо Долі повинне обертатися, чи не так?

Чоловік дивився на неї довго-довго. Так довго, що Рен злякалася його відмови. Але він прошелестів:

— Нехай твоє бажання здійсниться так, як ти того хочеш, — Історикові очі загорілися ясніше. — Твоя історія — мабуть, моя улюблена в усій цій епопеї…

* * *

Довгі сходи, котрі розчинялись у зоряному небі, плавною лінією тяглися вгору. Дівчина йшла, притримуючи довгу білу сукню, а крила за її спиною тріпотіли від вітру.

— Ніко! — закричала Рен, стоячи біля підніжжя сходів. — Ніко!

Дівчина озирнулася, мимобіжна усмішка заграла на її губах. Постать її видавалася тонкою і легкою, проте ступала вона впевнено. Твердо. Переможно.

— Ніко, дя-акую! — прокричала Рен услід їй і відчула, як усередині розливається щось гірке й сумне. Бо ж щось безцінне відкраяли від неї, і душа перемоги зникала тепер у зоряному небі, де зірки, зірки, зірки загорялись, пломеніли, падали і гаснули протягом тисяч і тисяч віків.

* * *

Коли дівчина розплющила очі, то спробувала згадати, де вона. І хто вона. Сонячне світло, котре лилося з високих вікон, сліпило. Стеля навпроти була забарвлена темною фарбою і золотими візерунками. Тіло нило і вкривалося мурашками. Полежавши кілька хвилин, дівчина обережно почала зводитися на ліктях. У голові паморочилось, але вона намацала холодний мармур, на якому лежала, й констатувала, що це схоже на постамент.

— Це Академія богів, — пробурмотіла самими губами, силкуючись згадати, звідки у неї це знання. — Я Рендалл Ніка Савітрі.

Вона роззирнулася — по всій залі були такі ж постаменти. Подекуди горіли свічки. Подекуди вилися квіти. Напис на найближчому камені повідомляв: «Тут спочиває Бентен Акай, третя імені цього богиня щастя і добробуту, творець Брами Бентен. Її душа покинула Академію внаслідок трагедії».

Могила. Отже, це все поховання. Давні, як світ, і нові поховання богів, які знайшли тут спочинок. «Зіґфрід, перший імені цього лицар-драконоборець, кандидат у Тріаду, Меч Півночі, названий Хранитель замків Хаосу. Його душа покинула Академію в битві проти великих і милостивих Стовпів Всесвіту» — слова на іншій могильній плиті вкололи серце. Ім’я «Зіґфрід» озивалося чимось знайомим.