Дівчину скував переляк. Тут було тихо, холодно, порожньо і страшно — серед вкарбованих у камінь імен, що колись горіли життям, а тепер нагадують тільки відзвуки минулого. Але вона знала, що боятись треба живих, а не мертвих. Тому обережно спустила ноги на підлогу, і холод обпік її, остаточно повертаючи до тями.

Неподалік, на підвищенні, лежала сережка у формі довгого чорного каменя, обплетеного сріблом. Сережка переламалася рівно посередині, відкриваючи футляр, вибілений крейдою. Поруч лежала шпилька у формі пари крил. Чорна гумка із золотистими кульками, схожа на дитячу, примостилась тут же. Дівчина підозрювала, що всі вони належать їй.

Наступне, що вона побачила, — медову кульку на чорній стрічці. Кулька жевріла теплом, усередині неї танцювали зірки. На атласну стрічку хтось почепив ще чорну намистину — дівчину охопило нездоланне бажання її торкнутися, тож вона простягла руку. Між її пальцем і намистиною проскочила іскра струму.

— Мене збиралися поховати тут, — сказала вона самій собі.

Тіло відмовлялося підкорятись, наче заморожене, перед очима стелилась напівпрозора пелена, і зір час від часу втрачав чіткість, ніби вона намагалась прокинутись, проте ніяк не могла…

Аж до моменту, коли двері — височенні чорні двері — відчинилися.

Силует завмер на порозі. Блідий як смерть незнайомець зі зраненими руками, відчаєм на обличчі й вогнем у волоссі.

І тут же Рендалл Ніка Савітрі згадала геть усе, що сталось до того, як вона прокинулась на власній могильній плиті, в гробниці богів Академії, за кілька годин до початку свого урочистого, як і личить рятівниці Ниток, похорону.

Ноги її підкосились, але незримі крила за спиною не дали впасти.

* * *

— Ти тут!

«О боги, боги, боги, я згодна ще раз померти і воскреснути, щоб почути цей голос!» — тільки й устигла подумати Рен, перш ніж він підбіг і обхопив її обома руками. Нігті зсудомлено вгризались у шкіру навіть через одіж. Гарячі пальці, здавалось, зараз пропалять наскрізь. Не могла ні дихати, ні говорити, ні поворухнутись. Тільки легкий дрож пробігав тілом, і ноги по-зрадницьки прагнули розм’якнути й зовсім не тримали. Але тримав він. Міцно, до болю. Його серце стукотіло гучно. Важке, збите дихання обдавало теплом її праве плече, в яке він уперся і не ворушачись завмер. Наче боявся сказати хоч щось, крім того першого, надривного «Ти тут!». Наче боявся випустити, розчепити пальці на мить… навіть підвести погляд на неї — наче боявся.

— Заку…

Його пальці безладно згребли її волосся зі спини, смикаючи його так сильно — до сліз на очах. Так, наче волосся відділяло його і не давало наблизитись повністю, а він хотів.