Із людьми, що зловтішаються, важливо грати за їхніми правилами. 

— Тобі не вдасться вічно уникати покарання, — сказав він. 

— Ти маєш рацію. Цілковиту рацію. Але «ніколи» — це дуже довгий час, — сказав Вонс. — Рано чи пізно покарання наздожене кожного з нас. 

— Матимеш трохи часу, щоб над цим пороздумувати, — сказав він і кивнув охоронцям. — Киньте його в спеціальне підземелля. А потім починайте інше завдання. 

— М-м, — почав головний гвардієць і замовк. 

— Що таке, друже? 

— Ти, ем, хочеш, щоб ми напали на нього? — жалібно запитав він. Якими б недоумкуватими не були гвардійці, вони знали умовності не гірше за інших. І коли охорону викликають, щоб у напружений момент розібратися з однією людиною, не варто чекати, що все закінчиться добре. «Цей хлопець точно буде геройствувати», — подумав він. Йому аж ніяк не подобалася перспектива потенційної смерті. 

— Звичайно, ідіоте! 

— Але ж він лише один, — сказав гвардієць. 

— І він посміхається, — сказав чоловік позаду нього. 

— Стопудово зараз почне кидатися свічниками, — зауважив один із його колег. — І стіл перекине. 

— Він же навіть не озброєний! — скрикнув Вонс. 

— Це найгірший тип, — сказав один з охоронців із глибоким стоїцизмом. — От як підстрибне й схопить один із декоративних мечів за щитом над каміном… 

— Так, — підозріло підтвердив інший. — А тоді швиргоне у вас стілець. 

— Тут немає ніяких камінів! Ніяких мечів! Тут тільки він! Тож схопіть його! — прокричав Вонс. 

Пара гвардійців обережно схопила Ваймза за плечі. 

— Ти ж не збираєшся робити щось героїчне? — прошепотів один із них.