— Ну, друже, — прогриміла леді Ремкін, смикнувши нічну сорочку, надаючи їй більш пристойного вигляду.  — Досить стояти, розтуляючи й стуляючи рот. Чого тобі? 

— Леді Сибіл Ремкін? — запитав гвардієць, не ввічливо, прагнучи отримати підтвердження, але недовірливим тоном того, кому важко повірити, що у відповідь може пролунати «так». 

— Роззуйте очі, юначе. Хто я, на вашу думку? 

Гвардієць опанував себе. 

— У мене повістка для леді Сибіл Ремкін, — невпевнено сказав він. 

Її голос міг спепелити. 

— Що означає повістка? 

— Розумієте, ви маєте з’явитися в палац. 

— Не можу уявити, кому я потрібна так рано-вранці, — сказала вона, спробувавши зачинити двері. Це їй не вдалося — в останню мить у них просунули кінчик меча. 

— Якщо ви не прийдете, — сказав гвардієць, — мені наказали вжити заходів. 

Двері знову розчахнулися, і вона притулилася до них обличчям, майже звалюючи його з ніг ароматом гнилих пелюсток троянд. 

— Якщо ти думаєш, що можеш підняти на мене руку… — почала вона. 

Гвардієць зиркнув убік — на клітку з драконами — лише на мить. Сибіл Ремкін зблідла. 

— Ти не посмієш! — прошипіла вона. 

Він ковтнув слину. Якою б страшною не була, вона — лише людина. Вона могла відкусити вашу голову лише метафорично. Він намагався переконати себе, що існували й набагато гірші речі, ніж леді Ремкін, хоча зараз вони не перебували на відстані трьох дюймів від його носа. 

— Вжити заходів, — повторив він хриплим голосом. 

Вона випросталася й глянула на шеренгу вартових за ним. 

— Я бачу, — холодно промовила вона. — Так ви й працюєте? Шестеро бугаїв на одну слабку жінку. Дуже добре. Ви, звичайно ж, дозволите мені взяти пальто. На вулиці прохолодно. 

Вона гримнула дверима.