— Не знаю, з чого почати, — відповів він. 

— А. Чудово. 

Поки Ваймза витягували, він почув, як Вонс божевільно захихотів. Типово для любителів позловтішатися. 

Але він мав рацію в одному. У Ваймза не було плану. Він особливо не замислювався про те, що станеться далі. Ваймз відзначив собі, що по-дурному було думати, що після сутички настане кінець. 

Також він розмірковував, у чому ж полягало те інше завдання. 

Охоронці палацу нічого не сказали і, дивлячись прямо вперед, провели його вниз, через зруйновану залу й через залишки іншого коридору до зловісних дверей. Вони відчинили їх, швиргонули його всередину й покрокували геть. 

І ніхто, абсолютно ніхто не помітив тонкого, схожого на лист предмета, що плавно спускався з тіні під дахом, знову й знову перевертаючись у повітрі, як насінинка платану. Тоді він приземлився на неакуратну купу скарбів. 

Це було арахісове лушпиння. 

Леді Ремкін розбудила тиша. Її спальня виходила на драконячі загони, і вона звикла спати під шелест лусочок, випадкове ревіння дракона, що випускає полум’я уві сні, і голосіння вагітних самок. Відсутність будь-яких звуків подіяла на неї, немов будильник. 

Перед сном вона трохи поплакала, але недовго, оскільки в нюнях і пригніченні немає сенсу. Вона запалила лампу, взула гумові чоботи, схопила палицю — усе, що стояло між нею і теоретичною втратою цнотливості, й поспішила вниз. Перетинаючи вологу галявину на шляху до розплідників, вона мимохідь задумалася, що в місті щось відбувається, але відкинула цю думку як неактуальну. Дракони були важливіші. 

Вона відчинила двері. 

Ну, вони ще були там. Знайомий сморід болотяних драконів — ставковий бруд впереміш із хімічним вибухом — поринув у нічне небо. 

Кожен дракон балансував на задніх лапах у центрі свого загону й, вигинаючи шию, люто дивився на дах. 

 — Ага, — сказала вона. — Знову літає там угорі? Вимахується. Не хвилюйтеся, дітлахи. Мамуся тут. 

Вона поставила лампу на високу полицю і поспішила до загону Еррола. 

— Ну-ну, мій хлопчику, — почала вона й замовкла. 

Еррол простягнувся, лежачи на боці. З його рота тоненькими цівками струмував сірий дим, а його живіт здіймався і опадав, наче ковальські міхи. Його шкіра, починаючи від шиї, майже цілковито побіліла. 

— Гадаю, якщо я коли-небудь отримаю можливість переписати «Хвороби», то присвячу тобі цілий розділ, — тихо мовила вона, відчиняючи ворота загону. — Погляньмо, чи знизилася ця мерзотна температура?