— …на знак нашої вдячності, — завершив Патрицій, відкидаючись назад. 

Ваймз усвідомив, що всі на нього дивляться. 

— Пробачте? — промовив він. 

— Я сказав, що ми намагалися придумати для вас якусь адекватну компенсацію, капітане Ваймз. Усі небайдужі громадяни… — Патрицій окинув поглядом членів Ради і, звичайно ж, леді Ремкін, — і я разом з ними вважаю, що ви заслужили відповідної винагороди. 

Ваймз ще досі не второпав. 

— Нагороди? — перепитав він. 

— Це стандартна процедура, якщо йдеться про такі героїчні подвиги, — промовив уже трішки роздратований Патрицій. 

Ваймз знову перевів погляд поперед себе. 

— Якщо чесно, то я про таке й не думав, сер, — сказав він. — Проте говорю лише за себе, звичайно. 

У повітрі повисла недолуга пауза. Бічним зором Ваймз бачив, що Ноббі штурхав сержанта попід ребра. Зрештою, Колон вийшов зі строю і знову відсалютував. 

— Дозвольте звернутися, сер, — промимрив він. 

Патрицій схвально кивнув. 

Сержант закашлявся. Зняв свій шолом та витяг звідти шмат паперу. 

— Цейво, — сказав він. — Тут таке діло, ми повернули вам трон, то думаємо, ну, знаєте, раз ми вже врятували місто і всі діла, то я кажу, що… ну, ви розумієте, ми усі такі зірвалися з місця і побігли на порятунок… то я кажу, шо, на нашу думку, нам пасувало б. Якщо ви, звичайно, погоджуєтеся зі мною. 

Уся ватага синхронно кивнула головами. Так воно й мало бути. 

— Продовжуйте, — сказав Патрицій. 

— То ми, як би це краще, ну, усі разом подумали, — продовжував сержант. — Не сприйміть за наглість… 

— Будь ласка, продовжуйте, сержанте, — сказав Патрицій. — Немає потреби зупинятися. Ми тут усі чудово розуміємо, наскільки серйозним є питання.