Його одяг шарпав неймовірно холодний вітрюган. А у вухах лунало дивне шамкотіння, ніби хтось намагався щось йому сказати, але занадто поспішав. На мить його прикувало до місця; нарешті, опанувавши дихання, Томджон чимдуж рвонув до дверей. 

— Але ж ми не відьми! 

— Тоді чого у вас вигляд, як у відьом? Хлопці, зв’яжіть-но їм руки. 

— Так, вигляд — але зрозумійте, що ми несправжні відьми! 

Капітан герцогської гвардії переводив погляд з обличчя на обличчя. Погляд ковзав по гостроверхих капелюхах, розпатланому волоссю, від якого йшов запах прілої соломи, щедро накладеній косметиці зеленавих відтінків і цілому сузір’ю бородавок. 

Людина, здатна виявляти ініціативу, недовго протрималася б у капітанах гвардії герцога Шельметя. Йому наказали взяти трьох відьом — і рахунок, здається, збігався. 

До театру капітан волів не ходити. Ще на зорі підліткового віку він був настільки перелякався ляльок, які самі собою рухалися й розмовляли, а потім сховалися за завісою, що відтоді щосили уникав будь-яких масових розважальних заходів, підозрюючи, що такі справи можуть вилитися щонайменше в напад крокодилів. Перед нинішнім викликом він проводив час за такою безтурботною розвагою, як розпиття алкоголю у вартівні. 

— Я ж наказав зв’язати їм руки! — різко кинув він. 

— А кляпи вставляти? 

— Та послухайте ж, ми тут з театром… 

— Так, — здригнувшись, сказав капітан. — Вставляйте. 

— Заради… 

Капітан нахилився і втупився в три пари переляканих очей. Його тіпало. 

— Все, — повідомив він. — Кінець вашим злим чаркам, чи як воно там. 

Він раптом зауважив, що солдати теж дивляться на нього досить дивно. Капітан кашлянув і спробував опанувати себе. 

— Отже, мої театральні відьмочки, — сказав він. — Ваше шоу скінчилося. Аплодисменти. 

Він кивнув солдатам. 

— Вдягти на них кайдани. 

Справжні відьми тим часом розгублено вдивлялися в напівтемряву, що панувала за сценою, де вони наразі й опинилися.