Бабуня Дощевіск, ніби в пошуках підказки, раз у раз зазирала в сценарій, який підібрала дорогою. 

— «Ґармирдер і ґвалт», — із сумнівом прочитала вона вголос. 

— Це означає сукупність одночасних жахливих подій, — пояснила Маґрат. — Без цього жодна п’єса не обходиться. 

— Шо-шо і ґвалт? — перепитала Тітуня Оґґ. 

— Ґармирдер, — терпляче пояснила Маґрат. 

— А, — дещо збадьорилася Тітуня. — Ну добре, що не зґвалтування. 

— Заткни вже пельку, Ґіто, — сказала Бабуня. — Можна подумати, тебе це злякало б. А цей ґармирдер — то, може, такі ліки для горла. Якщо довго зчиняти ґвалт, горло може заболіти. 

— Ми не можемо цього дозволити, — швидко заговорила Маґрат. — Якщо ми все це спустимо їм з рук, усіх відьом довіку вважатимуть старими дурепами в зеленому гримі. 

— Дурепами, які втручаються у справи королів, — додала Тітуня. — Чого ми, як загальновідомо, ніколи в житті не робили. 

— Я не проти втручання, — заявила Бабуня Дощевіск, спершись підборіддям на кулак. — Я проти втручання з лихою метою. 

— А їхнє негуманне поводження з тваринами? — пробурмотіла Маґрат. — Оце-о, про «око пса та жаби вухо». Насправді ж ніхто нічим таким не користується. 

Бабуня Дощевіск та Тітуня Оґґ старанно відвели погляди одна від одної. 

— У канаві! — гірко промовила Тітуня. 

— Словом, відьми зовсім не такі, — сказала Маґрат. — Ми живемо в гармонії з великими циклами Природи, ніколи нікому не шкодимо, і просто мерзенно казати про нас протилежне. Нам слід би залити їм у роти розплавлений свинець. 

Дві старші відьми поглянули на неї з сумішшю подиву та дещиці поваги. 

На її щоках проступив рум’янець (аж ніяк не зелений), і вона втупилася в підлогу. 

— Тітонька Пташко колись розробила такий рецепт, — зізналася Маґрат. — Там усе досить просто. Спочатку треба роздобути свинець, а тоді… 

— Боюся, це не зовсім те, що треба, — уважно добираючи слова, сказала Бабуня після хвилинної паузи, протягом якої в ній, схоже, боролися якісь протилежні почуття. — Вони можуть не встигнути втямити, в чому справа.