Г’юл ляснув Маґрат по сідниці. 

— Гарне оформлення, Вільфе! — підбадьорливо вигукнув він. — Але, заради всього святого, додай ще трохи вати на грудях, там форми ще трохи не ті. А от твої бородавки, Біллеме, на висоті, — він відступив на крок. — Мушу визнати, ви маєте вигляд наймерзенніших відьом, яких будь-коли бачили будь-чиї очі. Молодці, хоча з перуками кепсько. Ну та вперед. Завісу підіймають за хвилину. Ні пуху ні пера. 

Він ще раз лунко ляснув Маґрат по задку, ледь не відбивши собі руку, і помчав далі — кричати на інших акторів. 

Відьми мовчали: жодна з них не наважувалася заговорити першою. По хвилі Маґрат і Тітуня Оґґ усвідомили, що інстинктивно звернули свої запитальні погляди до Бабуні. 

Бабуня засопіла. Бабуня підняла очі до стелі. Бабуня роззирнулася навколо. Вона обернулася до залитої світлом сцени, ляснула в долоні, збудивши луну між замкових стін, і, поклавши руки на плечі своїм приятелькам, зблизила свою голову з їхніми. 

— Це — нагода, — зловісно сказала вона. — Нумо влаштуймо їм виставу. 

Тітуня, примружившись, дивилася Г’юлові вслід. 

— Скоро від тебе самого пір’я полетить[59], — процідила вона. 

За лаштунками Г’юл дав сигнал підняти завісу й дати грім. 

Грому не було. 

«А побий його грім, — прошипів гном так, що його почула половина глядачів. — Ну, де?!» 

З-поза найближчої колони почулося: 

— Г’юле, я випадково наступив на грім, і він погнувся. Тепер він тільки дзеленчить… 

Гном глибоко вдихнув і порахував до десяти. Усі кругом завмерли, ніби вражені правцем — а шкода, майнуло йому в голові, що не блискавкою. 

Нарешті він здійняв угору стиснуті кулаки і заволав: 

— Мені потрібна була гроза! Просто гроза! Навіть не якась велика буря! Лише гроза! Тепер послухайте УВАЖНО: з мене ДОСИТЬ! Щоб зараз же був мені ГРІМ!!! 

Спалах блискавки перетворив різнобарвні відтінки на замковому подвір’ї на лише два кольори — сліпучо-білий та вугільно-чорний. А за спалахом, саме доречно, розкотився грім. 

Цей грім був найгучнішим звуком, що його Г’юл чув за все своє життя. Здавалося, він народжувався всередині черепа, а далі проламував вихід назовні. 

Грім лунав і лунав, і його удари струшували замок до останнього камінчика. Порох сипався зі стель і стін. Башточка на одній зі стін нахилилася з балетною плавністю, переламалася і, граційно обертаючись, зникла в розлючених водах на дні ущелини. 

Коли грім ущух, раптова тиша видалася гучнішою за сотню дзвонів.