Г’юл подивився на небо. Над замком, стираючи зірки, повзли густі чорні хмари.
Буря повернулася.
Вона опановувала своє ремесло століттями. Довгі роки тренувалася вона в далеких самотніх долинах, незліченні години практикувалася перед дзеркалами льодовиків, вивчала прийоми видатних ураганів минулого — і відточила майстерність до досконалості. А зараз, перед аудиторією, яка вочевидь була здатна цінувати справжнє мистецтво, вона збиралася показати виставу «Буря» в усій красі.[60]
Г’юл усміхнувся. Можливо, боги
Він несамовито замахав Томджонові.
— Давай, давай!
Юнак кивнув і розпочав центральний монолог.
— Ось і скінчилось панування наше…
За його спиною на сцені стояв казан, навколо якого скоцюрбилися відьми.
— Він зі звичайної бляхи, — просичала Тітуня. — І в ньому повно якоїсь гидоти!
— А вогонь — з кольорового паперу, — прошепотіла Маґрат. — Здалеку він мав такий справжній вигляд, а насправді це просто папір! От гляньте, його можна простроми…
— Та яка різниця, — урвала Бабуня. — Вдайте, що ви заклопотані, і чекайте моєї команди.
Лихий Король та Добрий Герцог уже почали суперечку, що неминуче мала вилитися в захопливу Сцену Двобою — та раптом зауважили, що за їхніми спинами на сцені щось діється, а з боку глядачів долинають смішки. Після геть уже неприпустимого вибуху сміху Томджон наважився кинути погляд через плече.
Одна відьма рвала на клаптики їхній вогонь. Друга намагалася почистити казан. Третя сиділа, склавши руки на грудях, і дивилася просто на нього.
— Сама земля волає під ярмом… — почав Чудько свою репліку, помітив вираз Томджонового обличчя, простежив за його поглядом і втратив дар мови.
— «…і закликає нас до праведної помсти», — підказав Томджон.
— В-в-в… — пролепетав Чудько, намагаючись непомітно показати на відьом кинджалом.
— Якби я помирала, і в мене був такий брудний казан, то мені й померти було б соромно, — прошепотіла Тітуня Оґґ досить гучно, щоб її слова розібрали в останніх рядах. — Його дві доби з піском треба драїти!
— «І закликає нас до праведної помсти», — просичав Томджон.