Краєм ока він бачив Г’юла, завмерлого в безсилій люті за лаштунками. 

— Як вони роблять, щоб цей їхній «вогонь» тріпотів? — уголос замислилася Маґрат. 

— Ану обидві цить, — наказала Бабуня. — Людям заважаєте. 

Вона ввічливо підняла капелюха і кивнула Чудькові. 

— Продовжуйте, юначе. Не звертайте уваги. 

— Щ-щ-що? — видушив Чудько. 

— Сама земля волає під ярмом і закликає вас до праведної помсти? — у відчаї промовив Томджон. — А може, вас ще й кличуть небеса? 

Тут, знову дуже доречно, блискавка знесла навершя ще однієї башточки. 

Герцог скорчився на кріслі. На його обличчі застигла маска жаху. Він витягнув перед собою те, що могло б називатися пальцем. 

— Це ж вони, — видихнув він. — Це вони. Що вони роблять у моїй виставі? Хто пустив їх у мою виставу? 

Герцогиня, менш схильна до риторичних запитань, зробила жест найближчому охоронцеві. 

На сцені Томджон сходив потом, граючи одразу за всіх. Чудько був майже непритомний. Ґамрідж, який у перуці з куделі грав Добру Герцогиню, теж позабував усі слова. 

— То ти лихим мене назвала королем? Хай пошепки, та я почув достатньо, — прокаркав Томджон. — І ти покликала сторожу, хай без слів, а знаком потайним і непомітним. 

На сцену боком видибав охоронець герцогині, шкутильгаючи після добрячого стусана, щойно отриманого від Г’юла. Він втупився в Бабуню Дощевіск. 

— Г’юл питає, що, чорт забирай, відбувається? — прошепотів він. 

— Що-що? — спитав Томджон. — Чи це почулося мені, що ти сказав: «Я тут, ласкава пані»? 

— Він сказав прибрати звідси цих трьох! 

Томджон вийшов на авансцену.