— Найнів, — сказала Еґвейн тихим голосочком, — я... Я не хочу залишатися сама вночі.

їй було болісно в цьому зізнаватися.

— Я теж не хочу, — сказала Елейн. — Я продовжую думати про Бездушних. Не знаю чому, але вони лякають мене більше від Чорної Аджі.

— Насправді, — повільно сказала Найнів, — я теж не хочу бути зараз одна. — Вона подивилася на ліжко, де лежала Еґвейн. — Здається, воно достатньо велике для трьох, якщо кожна триматиме свої лікті при собі.

Пізніше, коли вони вмощувалися в ліжку так, щоб було не тісно, Найнів раптово засміялася.

— Що таке? — спитала Еґвейн. — Ти ж не боїшся лоскоту.

— Просто подумала про декого, хто з радістю доправив би лист Елейн. І також був би щасливий покинути Тар Валон. Готова закластися.

РОЗДІЛ 28

ВИХІЛ

У самих лише бриджах Мет доїдав свій перекус після сніданку — трохи шинки, три яблука, хліб і масло — аж раптом двері відчинилися, і до його кімнати увійшли, широко всміхаючись, Найнів, Еґвейн та Елейн. Він схаменувся був по сорочку, але передумав і знову сів. Могли б принаймні постукати. У будь-якому разі було приємно бачити їхні обличчя. Спершу.

— Ну що ж, ти маєш значно кращий вигляд, — сказала Еґвейн.

— Немов весь місяць ти тільки їв і відпочивав, — мовила Елейн.

Найнів приклала долоню до його чола. Він смикнувся, — але потім згадав, що дівчина робила це вже щонайменше п’ять років там, удома. Тоді вона була просто Мудринею, подумав він. А не носила перстень.

Найнів зауважила його реакцію. Дівчина силувано всміхнулася.

— Як на мене, ти вже готовий стати на ноги. Ще не втомився бути під замком? Ти ніколи й двох днів не міг просидіти вдома.

Мет неохоче подивився на останній недогризок від яблука й кинув його на тарелю. Він ледь не почав був облизувати сік з пальців, однак усі три дівчини дивилися на нього. І досі усміхалися. Він зрозумів, що намагається вирішити, котра гарніша, — але не зміг. Якби вони були іншими, — а не тими, ким стали зараз, — він би запросив кожну з них потанцювати джигу чи ріл. Він доволі часто танцював з Еґвейн там, удома, і навіть раз із Найнів, — але, схоже, це було дуже давно.

— «Одна гарна жінка — гайда танцювати. Дві гарні жінки — проблеми у хаті. Три гарні жінки — у гори тікайте». — Він посміхнувся Найнів ще більш силувано, аніж вона. — Мій тато так казав. Ти щось замислила, Найнів. Ви так посміхаєтеся, мов кішки, що дивляться на зяблика в терні. І гадаю, що зяблик тут — я.

Посмішки миттєво згасли. Він глянув на їхні руки — і здивувався, чому вони мають такий вигляд, наче дівчата мили посуд. Дочка-спадкоємиця Андору точно ніколи не миє посуд, та й Найнів складно уявити за цим заняттям, хоч вона й господарювала в Емондовому Лузі. Тепер у всіх були персні Великого Змія. Це було новиною. І не надто приємною. Світло, це колись повинно було статися. Це не моя справа; вони тут якраз для цього. Це не моя справа. Не моя.